Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Автоматичні двері гіпермаркету розійшлися перед ними, впускаючи в яскравий, шумний зал. Пахло свіжою випічкою, порошком, кавою з маленької стійки біля входу й чимось липким, магазинним, що обіцяло радість тим, хто готовий за неї платити.

Валентина Миронівна одразу попрямувала до візків. Вона витягла найбільший — металевий, громіздкий, із колесами, що скрипіли так, ніби наперед протестували проти майбутнього навантаження.

— Чого завмерла? — кинула вона Оксані. — Бери візок. У Марти скоро іменини, треба стіл зібрати.

Оксана взяла біля стійки маленький пластиковий кошик.

— Мені вистачить. У мене кефір і сир.

Свекруха примружилася. Погляд у неї став підозрілий, але сперечатися вона не стала. Візок, грюкаючи, покотився до овочів, а Марта рушила слідом, похитуючи сумкою й намагаючись ступати так, ніби підлога між стелажами була подіумом…