Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

— Оце й виховання, — прошипіла Валентина Миронівна. — Жодної поваги до віку.

— Повага не займає весь прохід, — тихо сказала Оксана, але так, щоб почула тільки вона сама.

Свекруха зробила вигляд, що не розчула. Марта демонстративно закотила очі й знову втупилася в телефон.

До лінії кас вони виїхали в найлюднішу годину. Суботній зал гудів: пищали сканери, діти вередували, візки зіштовхувалися колесами, люди терпляче й роздратовано чекали своєї черги. Валентина Миронівна вибрала четверту касу, бо там, як їй здалося, рухалися швидше.

За касою сиділа Олеся — жінка з втомленим обличчям і таким виразом очей, ніби її вже нічим не здивуєш. Перед ними розраховувався покупець із пакетами, позаду одразу пристроївся студент із банкою енергетика, за ним — жінка з двома галасливими дітьми…

Коли стрічка звільнилася, Валентина Миронівна кивнула Оксані на переповнений візок.

— Давай викладай.

— Це ваші покупки, — спокійно відповіла Оксана. — Ви їх вибирали, ви й викладайте. Моїх там немає.

Свекруха шумно втягнула носом повітря, але під поглядами черги почала перекладати багатство на чорну стрічку. Лосось, креветки, вугор, сім банок ікри, сир, авокадо, помідори, креми, сироватки, патчі, шампуні — все їхало вперед важкою, блискучою хвилею.

Оксана дочекалася, поки потік закінчиться. Потім поставила на стрічку свій кефір і сир. Поруч узяла пластиковий розділювач і акуратно опустила його між своєю скромною парою продуктів і чужою горою делікатесів…