Свекруха набрала повний кошик дорогих продуктів, розраховуючи, що платити знову буду я

Валентина Миронівна моргнула.

— Це ще навіщо?

— Щоб касиру було зручніше, — м’яко сказала Оксана.

У цей момент телефон у її руці коротко завібрував. Повідомлення від Тараса: «Ви скоро? Їсти хочу».

Оксана глянула на екран, тоді набрала: «Скоро. Мама везе сюрприз».

Олеся почала сканувати товари. Сканер пищав рівно й безжально. Банка ікри. Друга. Третя. Лосось. Вугор. Сироватка. Крем. Патчі. Креветки. На маленькому табло сума росла, перескакуючи з одного неприємного числа на інше.

Черга за спиною стала щільнішою. Студент перестав дивитися в телефон. Жінка з дітьми зітхнула так, ніби морально готувалася ночувати біля каси. В Оксани всередині все лишалося рівним: вона чекала саме цього моменту й уже знала, де поставить крапку…

Нарешті остання упаковка креветок поїхала в зону пакування. Олеся підняла очі на Валентину Миронівну.

— З вас тридцять вісім тисяч чотириста двадцять. Картка чи готівка?

Свекруха, що стояла найближче до термінала, раптом поплескала себе по кишенях. Спершу повільно, потім із наростаючою театральною тривогою.

— Ой… — протягнула вона тонким голосом. — Ой, та що ж це таке. Здається, гаманець у іншій сумці лишився. Марточко, у тебе є?

Марта зіграла здивування майже красиво: розплющила очі, притисла долоню до грудей.

— Мамо, ну звідки? Я ж казала, у мене до зарплати порожньо.

І обидві одночасно повернулися до Оксани. Без прохання, без сорому, з тією особливою впевненістю, з якою натискають кнопку давно справного ліфта. У їхніх поглядах навіть запитання не було: лише вимога виконати звичну функцію…