Свекруха підтримала сина, певна, що невістка покірно піде з дому, але за хвилину все змінилося

Вона сиділа обличчям до арки, що вела в широкий коридор. Її рот напіввідкрився, очі розширилися так, ніби вона побачила привида. А шматок недожованого крильця випав просто на мереживний комірець її персикової сукні, залишивши жирну пляму. Роман усміхнувся ще ширше.

Він подумав, що мама побачила Оксану. Напевно, дружина стоїть там, у дверях, мнучи в руках носовичок, розмазуючи туш по щоках і тримаючись за ручку дерматинової валізи, готуючись благати про прощення. Він театрально, з лінивістю повернув голову, очікуючи насолодитися видовищем зламаної жінки.

Але коли він простежив за застиглим поглядом матері, усмішка сповзла з його обличчя, поступившись місцем тупому первісному подиву. У квартиру, не знімаючи величезних робочих черевиків, поверх яких були натягнуті сині бахіли, ввалилися троє дужих хлопців. Усі як один — у фірмових комбінезонах служби доставки великогабаритних вантажів.

Хлопці були широкі в плечах, суворі на вигляд і вселяли трепет. Перший, із густою рудою бородою, ніс на плечі моток пухирчастої плівки й рулон скотчу. Другий тримав у руках солідний шурупокрут, який загрозливо дзижчав щоразу, коли він натискав на курок.

Слідом за ними зі спальні вийшла Оксана. Вона вже перевдяглася в зручні джинси й худі; на ногах були кросівки. Жінка виглядала зовсім не заплаканою чи зламаною, радше зібраною, діловою та енергійною, як виконроб перед здачею важливого об’єкта.

Під пахвою вона тримала ті самі чотири аркуші паперу з приколотими чеками.

— Отже, хлопці, — голосно й чітко скомандувала Оксана, звертаючись до вантажників. — Починаємо з вітальні. Там обсяг найбільший. Дверні косяки не обдираємо. Працюємо акуратно. Стартуємо з електроніки…