Свекруха підтримала сина, певна, що невістка покірно піде з дому, але за хвилину все змінилося

Холодильник — чек на її ім’я. Кухня оплачена з її картки, договір на неї. Диван у вітальні, на якому зараз розташувалася неосяжна рідня Романа, оформлений у розстрочку, яку вона особисто погашала.

Телевізор із діагоналлю метр вісімдесят. Куплений нею чоловікові на минулий Новий рік, але гарантійний талон і чек лежать ось тут, з її підписом.

«Навіщо мені все це залишати людині, яка заробляє 40 тисяч, із яких 30 витрачає на тюнінг своєї старої машини?» — подумала Оксана.

Вона дістала чотири чисті аркуші А4 й швидко, дрібним акуратним почерком почала складати опис. Пункт перший — плазмова панель. Пункт другий — модульний диван. Третій — обідня група. Працювала вона чітко, і рука не тремтіла.

Попутно Оксана зробила ще один дзвінок. Забронювала просторий вентильований бокс на складі індивідуального зберігання. Речі поїдуть туди. Сама сьогодні переночує в подруги Наталки, яка давно кликала її в гості попити чаю з еклерами й поскаржитися на життя.

А за два-три дні зніме чудову сучасну однокімнатну квартиру ближче до роботи. У голові швидко калькулювалися цифри. Оренда хорошої квартири обійдеться в 40 тисяч.

А утримання Романа, купівля продуктів на двох, оплата всіх комунальних послуг за цю величезну трикімнатну барлогу, нескінченні подарунки його мамі на свята — усе це витягувало з її гаманця щонайменше 80 тисяч щомісяця. Висновок був очевидний. Ідучи від чоловіка на орендовану квартиру, вона не втрачала ані копійки, а навпаки — виходила у величезний плюс.

Це була справжня фінансова удача. Бюджет миттєво звільнявся від двох найпрожерливіших статей витрат: чоловіка-паразита й свекрухи-споживачки.

Тим часом у просторій вітальні, залитій світлом кришталевої люстри, панувало пожвавлення. Люстра вартістю 45 тисяч була куплена Оксаною торік у березні. П’ятнадцятеро родичів активно жували, дзвеніли келихами з домашнім морсом і нахвалювали частування. Стіл, накритий білосніжною скатертиною, ломився від страв, які Оксана готувала від самого світанку.

Лідія Степанівна, жінка фактурна, з пишною зачіскою кольору скаженої моркви й у сукні відтінку недозрілого персика, сиділа на чолі столу. Вона відправляла до рота щедрі порції салату й поблажливо приймала вітання. Роман повернувся з кухні, сяючи, мов начищений п’ятак.

Він відсунув свій стілець, демонстративно прокашлявся й обвів поглядом присутніх. Рідня миттю притихла в очікуванні новин.

— Ну що, Ромчику, де невістка наша? — проспівала тітка Галя, активно колупаючи виделкою червону рибу. — Невже образилася, що ми критику навели? Ми ж люблячи.

Роман сів, закинув ногу на ногу і, передчуваючи ефект, голосно, щоб чули навіть у коридорі, видав:

— Я їй прямо сказав: не подобається — двері он там. І, уявляєте, вона справді пішла речі збирати.

За столом пролунали смішки. Дядько Коля вдавився тарталеткою, а кузина Юлія єхидно хмикнула.

Лідія Степанівна відклала виделку й із почуттям глибокого задоволення заплескала в долоні.

— Правильно, синочку! — дзвінко промовила свекруха, і її блискучі від жиру губи розтяглися в широкій усмішці. — Знай своє місце, невістко! Зовсім уже розперезалася. Прийшла в готову квартиру, на все готове. І ще норов свій показує. Нічого, хай посидить у кімнаті, подумає над своєю поведінкою. Дивись, до десерту вийде вибачатися. Ти в мене чоловік, Ромо! Кремінь! Бабуся б тобою пишалася!

Роман розцвів. Він узяв шматок рулету з шинкою, збираючись відправити його до рота на знак своєї беззаперечної перемоги. Рідня схвально гуділа, підтримуючи такий суворий домостроївський підхід. Але раптом оплески свекрухи різко обірвалися…