Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

Вона назвала ресторан, де колись відбулося їхнє перше побачення. Не з ніжності. Радше зі спокійної іронії.

На зустріч вона збиралася довго. Не хотіла виглядати так, ніби старається для нього, але й приходити випадковою, домашньою, розпатланою не збиралася. Обрала темно-синю сукню-футляр, лаконічне пальто й тонку нитку перлів. Тих самих перлів, до яких колись тягнулася Галина Степанівна.

Ігор уже чекав біля вікна. Він справді змінився. Схуд, коротко підстригся, був у добре посадженому костюмі. Обличчя стало дорослішим, жорсткішим, а погляд — обережнішим.

— Привіт, — сказав він, підводячись. — Дякую, що прийшла.

— Привіт.

Вони замовили каву. Пауза розтяглася.

— Ти чудово виглядаєш, — вимовив він нарешті.

— Дякую. Ти теж змінився.

— Довелося. Нова посада зобов’язує. Віктор Семенович дав мені шанс. Не знаю, чи заслужив я його. Може, з поваги до тебе.

Марта промовчала.

— Я хотів вибачитися, — сказав Ігор, дивлячись у чашку. — За все. За те, яким був чоловіком. За те, що дозволяв матері лізти в наше життя. За гроші, квартиру, речі. Я був не просто слабким. Я був підлим.

Він говорив без звичної оборони, без насмішки, без спроби перекласти провину. І це було несподівано.

— Чому? — спитала Марта. — Я довго намагалася зрозуміти.

— Заздрість, мабуть. Страх. Ти росла, у тебе виходило, люди захоплювалися тобою. А я тупцював на місці й відчував себе поруч із тобою ніким. Мама весь час казала, що ти мене не цінуєш, що я в тебе на других ролях. Я почав вірити. Мені здавалося, якщо в мене буде контроль — над грошима, квартирою, рішеннями, — я стану значущішим.

— Значущість не беруть обманом.

— Тепер розумію.

Він розповів, що після розлучення ходив до психолога. Вимовляв це слово незграбно, ніби й досі соромився, але вже не заперечував. Говорив про матір, про залежність від її схвалення, про те, як усе життя намагався бути «хорошим сином» і зрештою втратив жінку, яка справді була поруч.

— Як вона? — спитала Марта.

— Мама? По-різному. Після суду довго хворіла, потім оговталася. Провини до кінця так і не визнала. Для неї ти зруйнувала сім’ю.

— Я так і думала.

Вони замовкли. Кава охолола.

— Я повернув усі гроші, — сказав Ігор. — Останній переказ пішов минулого тижня.

— Я бачила.

— Це найменше, що я міг зробити.

Він підвів очі, і Марта побачила в них тугу. Не театральну, не розраховану, а справжню.

— Я розумію, що не маю права просити. Але, може… ми могли б спробувати спочатку? Я інший, Марта. Я більше ніколи…

— Ні, — м’яко сказала вона.

Він ніби приготувався до удару, але все одно здригнувся.

— Чому?

— Бо розбиту річ можна склеїти, але тріщини лишаться. Я не хочу жити, щодня перевіряючи, чи не обереш ти знову когось іншого замість мене. Не хочу боятися. Не хочу згадувати.

— Я все зіпсував.

— Так. Але це не означає, що ти не можеш жити далі. Просто не зі мною.

Вона підвелася.

— Мені час. Завтра рання зйомка.

Він теж підвівся.

— Дякую, що вислухала.

Марта простягнула йому руку. Він потис її обережно, ніби боявся завдати болю.

— Будь щаслива, — сказав він.

— І ти…