Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

Але записи говорили краще за будь-які слова. Відео з гардеробної, розмови, розписка, переписка, банківські перекази, свідчення нотаріуса — все складалося в струнку картину обману. Ігор особисто на засідання майже не приходив, передавши все адвокатові матері. Можливо, йому було соромно, а можливо — просто страшно.

За кілька місяців суд визнав договір дарування недійсним і повернув частку квартири Марті. Галина Степанівна мала відшкодувати судові витрати. Коли пролунало рішення, Марта раптом зрозуміла, що весь цей час дихала впівсили. Тепер груди розправилися.

Надворі Наталя обійняла її міцно, майже грубо.

— Ну от. Я ж казала, дотиснемо.

— Без тебе я б не впоралася, — сказала Марта.

— Впоралася б, — відмахнулася подруга. — Просто довше й із більшою кількістю нервів. А гроші?

— Ігор повертає. Потроху. Каже, взяв кредит.

— Нехай повертає. Це мінімум, що він зобов’язаний зробити.

Після суду Марта зробила ремонт. Не розкішний, не показний, а такий, що змінював саме відчуття простору. Вона перефарбувала стіни у світлі відтінки, прибрала важкі меблі, викинула диван, на якому Ігор провів останній тиждень, замінила штори, переставила робочий стіл. Квартира стала повітряною, спокійною, її власною.

Агентство Марти швидко зростало. Вона орендувала невеликий офіс, взяла двох помічниць, розширила послуги. Клієнтки приходили за рекомендаціями, інколи записувалися за місяць наперед. Марту почали впізнавати в професійному середовищі, запрошувати на зйомки й закриті заходи. Вона працювала багато й втомлювалася сильно, але ця втома була чесною, здоровою. Після неї хотілося не плакати, а спати.

Стосунків вона не шукала. Насолоджувалася тишею, свободою, можливістю повертатися додому й знати: ніхто не відчинить її шафи без дозволу, ніхто не назве її працю дурницею, ніхто під маскою рідної людини не рахуватиме її ресурси.

Іноді, щоправда, вона думала про Ігоря. Не з тугою. Радше з відстороненою цікавістю. Що сталося з ним? Чи зрозумів він бодай щось? Чи лише шкодує, що попався?

Відповідь прийшла майже за рік після суду. Подзвонила Тамара Яківна.

— Марто, добрий день. У мене до вас незвичне питання. Мій чоловік учора був на зустрічі з партнерами. Там був ваш колишній чоловік. Він знову працює в них, здається.

— Справді? — Марта здивувалася. — Я не знала.

— Віктор каже, він дуже змінився. Став зібранішим, відповідальнішим. І він попросив передати вам… точніше, попросив ваш номер. Хоче особисто вибачитися. Я, звісно, без вашого дозволу нічого давати не стала.

Марта довго мовчала.

— Дякую, що спитали. Я подумаю.

Вона поклала телефон і підійшла до вікна. Навіщо йому це? Старі рани майже затягнулися, і вона не хотіла роздряпувати їх знову. Але десь усередині ворухнулося щось схоже на втомлену цікавість. Можливо, їй самій була потрібна ця крапка. Не для примирення. Для завершення.

Наталя була категорична.

— Навіщо тобі це? Щоб він поплакався, як його мама довела, а ти знову відчула себе винною? Не треба, Марта.

— Я не збираюся повертатися. Хочу почути, що він скаже. І зачинити ці двері остаточно.

— Твої двері й так зачинені.

— Можливо. Але ключ усе ще лежить десь усередині.

Наталя зітхнула.

— Тоді зустрічайся тільки в людному місці. Жодних «зайди поговорити», жодних квартир, жодних довгих прогулянок уночі. І будь розумною, будь ласка.

Марта дозволила Тамарі Яківні передати номер. Ігор подзвонив того ж вечора. Його голос був тихіший, ніж раніше, і невпевненіший.

— Марта? Це Ігор. Дякую, що дозволила подзвонити.

— Ти хотів поговорити.

— Так. Може, зустрінемося? У кав’ярні. Де тобі зручно…