Свекруха почала господарювати серед моїх суконь, не підозрюючи, що я вже ухвалила рішення

У цей момент у передпокої клацнув замок. Галина Степанівна зайшла тихо, без звичного шуму. Судячи з обличчя, частину розмови вона чула.

— Дитино, — почала вона голосом, якого Марта від неї ніколи не чула, — не треба поліції. Ми ж рідні люди. Помилилися. Буває. Все повернемо.

— Як? — спитала Марта. — Гроші повернете? Частку квартири? А довіру?

— Перепишемо назад, — швидко сказала свекруха. — Правда, Ігорю? І гроші повернемо. Надя віддасть.

Ігор кивнув, не дивлячись на матір.

— Пізно, — сказала Марта. — Тепер усе буде письмово.

Вона дістала з шухляди аркуші й ручку.

— Ігорю, ти напишеш розписку, що отримав від мене в борг суму, виведену зі спільного рахунку, і зобов’язуєшся повернути її протягом місяця. Галино Степанівно, ви напишете, що отримали частку квартири внаслідок угоди, оформленої під впливом обману з боку вас і вашого сина, і зобов’язуєтеся повернути її до суду.

— Це ж зізнання, — прошепотіла свекруха.

— Саме так.

— Ти стерво, — процідив Ігор.

Марта подивилася на нього спокійно.

— Я захищаю те, що заробила сама. Пишіть.

Вони писали довго. Руки в обох тремтіли. Галина Степанівна кілька разів починала сперечатися, але Марта лише повторювала: «Тоді я дзвоню просто зараз». І суперечка припинялася. Вона диктувала текст чітко, перевіряла кожне формулювання, змусила поставити дати й підписи.

Коли розписки були готові, Марта склала їх у теку.

— А тепер, Галино Степанівно, зберіть свої речі й залиште мою квартиру.

— Куди я піду? — схлипнула та.

— Додому. У ту саму квартиру, де ви жили до того, як вирішили оселитися поруч із моїми шафами й документами. Ігорю, допоможи матері.

Він не сперечався. Поки з кімнати долинали шурхіт пакетів і приглушені голосіння, Марта сиділа на кухні й відчувала не перемогу, а страшенну втому. Її трусило, але всередині нарешті з’явився простір. Вона більше не була здобиччю.

Коли двері за Галиною Степанівною зачинилися, Ігор повернувся.

— І що тепер? — спитав він тихо.

— Тепер ти теж збираєш речі.

Він підвів голову.

— Але ж ти сказала… розписки… Я думав, ми…

— Ти думав, що після цього ми житимемо разом?

— Я все поверну.

— Річ не лише в грошах і не лише в квартирі. Я більше не можу тобі довіряти. Ніколи. А жити з людиною, якій не довіряєш, я не хочу.

Він стояв перед нею розгублений, зсутулений, ніби за один вечір став меншим.

— У тебе тиждень, — сказала Марта. — Знайди житло. І залиш ключі.

Вона пішла в гардеробну й зачинила двері. Уперше за довгий час — не для того, щоб сховатися, а щоб відчути: це її територія. Її дім. Її життя.

У дзеркалі вона побачила жінку з утомленим обличчям і сухими очима. Ця жінка була не схожа на ту, що колись повірила обіцянкам Ігоря. Але Марта раптом зрозуміла, що нова їй подобається більше.

Тиждень тягнувся в’язко. Вони жили в одній квартирі, майже не перетинаючись. Ігор спав у вітальні, йшов рано, повертався пізно. Марта чула, як він розігріває собі їжу, довго стоїть біля вікна, інколи зітхає так тяжко, ніби хоче, щоб вона почула. Жалю не було. Була біль від того, на що перетворилося їхнє життя, і тихе здивування: як довго вона приймала байдужість за втому, а слабкість — за доброту.

Галина Степанівна більше не приходила. Зате Ігорю часто дзвонила Надія. Крізь зачинені двері Марта чула уривки: та кричала, що гроші вже витрачені, що це взагалі була ідея тітки Галі, що вона не збирається відповідати за чужі схеми. Ігор умовляв, мимрив, обіцяв щось вигадати. Марта не втручалася. Це вже була не її проблема.

Вона працювала багато, майже без перепочинку. Контракт із Тамарою Яківною несподівано відчинив нові двері: та рекомендувала Марту своїм знайомим, і замовлення посипалися одне за одним. Робота рятувала. У ній були ясні завдання, зрозумілі строки, живі люди, яким вона справді допомагала.

За два дні до завершення строку Ігор постукав у двері спальні.

— Можна?

— Заходь.

Він зупинився на порозі.

— Я знайшов квартиру. Завтра переїжджаю.

— Добре.

— Надя гроші повертати відмовилася. Сказала, що витратила на ремонт.

— Передбачувано.

— Я поверну, — швидко сказав він. — Візьму кредит. Переводитиму щомісяця. Чесно.

— Добре.

Його ніби поранив її спокій.

— З квартирою складніше. Мама не хоче йти до нотаріуса. Каже, ти її принизила.

— Я знаю. Завтра Наталя подає позов. Будемо визнавати договір недійсним. Доказів достатньо, просто це забере час.

Ігор сів на край ліжка й закрив обличчя руками.

— Господи, у що ми вляпалися.

— У що ви мене втягнули, — поправила Марта.

Він підвів очі.

— Невже зовсім немає шансу? Ми ж були щасливі.

— Були. Але потім ти обрав не мене. Ти обрав матір, її образи, її жадібність, її уявлення про те, що моє можна взяти, якщо дуже хочеться.

— Я був ідіотом.

— Так.

— Я зрозумів.

— Сподіваюся, справді зрозумів. Але це вже не змінює мого рішення.

Наступного дня Ігор з’їхав. На кухонному столі лишилися ключі й коротка записка: «Пробач. Я все поверну». Марта не стала перечитувати. Вона відчинила вікна в усій квартирі — і холодне повітря пройшлося кімнатами, видуваючи запах чужої присутності.

Судовий процес виявився довгим, нервовим і неприємним. Галина Степанівна найняла адвоката й до останнього зображала ображену благодійницю. Вона запевняла, що Марта сама, з поваги й любові до сім’ї, вирішила подарувати їй частку, а потім «під впливом дурних порадників» передумала. У залі суду свекруха хапалася за серце, плакала, називала Марту невдячною й жорстокою…