Свекруха потай увійшла до квартири сина, щоб упіймати Оксану

Оксана взагалі завжди здавалася їй надто доглянутою й красивою для дружини простого інженера, хай навіть перспективного. Вона надто часто затримувалася вечорами на своїй йозі й надто вже загадково, розсіяно всміхалася, дивлячись на світний екран телефона під час сімейних вечерь. Світлана Ігорівна прокручувала цей сценарій викриття в подробицях, мов у кіно.

Вона раптово заходить, застає їх на гарячому. Безсоромна Оксана в сльозах падає їй до ніг, благаючи про прощення. А вона, Світлана, величним незаперечним жестом указує їй на двері, назавжди рятуючи улюбленого сина від ганьби та зради.

Раптом із-за щільно зачинених дверей спальні долинув звук. Світлана Ігорівна завмерла, не вірячи власним вухам. Приглушений, інтимний сміх. Жіночий, дзвінкий, переливчастий, мов срібний дзвіночок, і чоловічий, басовитий, оксамитовий, упевнений. Серце жінки шалено закалатало, відлунюючи гулом у скронях. Спіймалася! Яка ж нахабна мерзотниця! Просто вдома! Тріумфальний хижий крик пролунав у її думках.

Ось воно, просто тут, на простирадлах, у подружньому ліжку мого сина. Та зараз я вам влаштую судний день. Вона притулилася вухом до прохолодної поверхні дверей, затамувавши подих. Сміх повторився. За ним пролунав характерний, ні з чим не зрівнянний звук відкорковування дорогого шампанського, негучний, шляхетний хлопок, а потім радісне шипіння піни, що переливалася через край.

— Ну, Вітеньку, ти просто якийсь чарівник, — проспівав вередливий, явно дуже молодий дівочий голос…