Свекруха потай увійшла до квартири сина, щоб упіймати Оксану

Звідки така щедрість у четвер удень? Світлана Ігорівна різко похолола. Мороз пробіг по хребту від шиї до п’ят. Вітенька… Коханця Оксани звати так само, як її чоловіка. Який рідкісний знущальний збіг. Вона не йшла коридором. Вона пливла, майже не торкаючись ламінату, рухома пекучою люттю та передчуттям свого абсолютного нищівного тріумфу. Пальці стиснулися в кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.

Вона вже бачила, як вривається до кімнати, хапає нахабну невістку за її фарбовані світлі патли й із ганьбою викидає в під’їзд, просто в чому мати народила. Світлана Ігорівна тихенько, щоб не рипнула клямка, натиснула на дверну ручку. Вона різко розчахнула двері із заготовленою на губах нищівною фразою, ступила вперед і завмерла, немов налетіла на невидиму бетонну стіну.

У яскравих променях денного сонця, що пробивалися крізь напівприкриті жалюзі, на широкому двоспальному ліжку сина по-панському сидів її власний чоловік Віктор Андрійович. Її Вітя, людина, з якою вона прожила пліч-о-пліч довгі 32 роки, людина, з якою вона виростила Миколу, пережила дев’яності, поневірялася по найманих кутках і виплатила три тяжеленні кредити.

На його плечі недбало був накинутий улюблений парадний темно-коричневий шовковий халат, той самий, який він, дивлячись їй у вічі, нібито безповоротно загубив у санаторії минулого літа. А в доглянутих руках Віктор Андрійович тримав витончений запітнілий келих із іскристим ігристим вином.

Поруч із ним, затишно й по-домашньому вмостившись на пишних подушках, сиділа дівчина, зовсім молоденька, на вигляд не старша за 25 років. На ній був зухвало короткий напівпрозорий червоний пеньюар із чорним мереживом. Річ, яку скромна Оксана ніколи в житті не вдягнула б, вважаючи надто вульгарною.

— Вітеньку! — проворкотіла ця дівка, по-котячому погладжуючи Віктора Андрійовича по волохатому плечу довгими нігтями. — А раптом твій син вирішить повернутися раніше? Ти ж сам казав, що це ризиковано…