Свекруха прилюдно відмовила невістці в місці за столом, але згорток, залишений біля дверей, змінив настрій гостей

Відповіддю був лише гуркіт річки. За кілька годин тіло Богдана знайшли нижче за течією біля іншого берега.

Для Оксани ці години розпалися на окремі звуки й рухи: чужі голоси, люди, що бігли вздовж берега, мокрий одяг, якого вона не помічала, і одна відчайдушна певність, що Богдан ось-ось озветься. Розум відмовлявся поєднувати порятунок із втратою. Він виштовхнув її до заводі, дав дістатися землі, а сам зник у воді. Згодом до цієї думки приєдналося важке почуття провини, посилене звинуваченнями Лариси. Оксана знову й знову поверталася до рюкзака, що впав, і до миті, коли потягнулася за ним, хоч змінити вже нічого не могла.

За пів року в Оксани народився Данило — крихітний, слабкий хлопчик, якому від перших днів були потрібні особлива турбота й спокій. За час вагітності його мати ледь не загинула сама, втратила чоловіка, пережила похорон і вислухала від збожеволілої від горя свекрухи звинувачення в смерті сина. Оксана часом дивувалася, що дитина взагалі змогла витримати разом із нею все, що сталося.

Одразу після народження Данила вона поїхала до батьків у село. Там були свіже повітря, парне молоко й близькі люди, готові підмінити її біля колиски. Питання про звільнення з експедиційної організації Оксана поки відклала. Виплата по догляду за дитиною й компенсація за загибель Богдана під час виконання робочих обов’язків дозволяли їй не ухвалювати остаточного рішення відразу й підтримували молоду вдову.

Дні в батьківському домі минали в одному й тому самому ритмі: годування, тривожний сон малюка, поради близьких і короткі хвилини тиші. Оксана майже не думала про себе. Якщо Данило спокійно дихав і додавав хоч трохи ваги, цього вистачало, щоб вважати день вдалим. Іноді в рисах сплячої дитини проступала така точна схожість із Богданом, що вона водночас відчувала радість і гострий біль. Саме в ці миті особливо хотілося, щоб Лариса побачила онука й зрозуміла: від її сина лишився не тільки спогад.

Свідоцтво про закінчення каменерізних курсів лежало в шухляді столу. Іноді ввечері Оксана діставала його, розгладжувала долонею й ховала назад. Вона тільки-но встигла знайти улюблену справу, а тепер майбутнє знову здавалося закритим. Усі сили йшли на хворобливого малюка й спроби самій навчитися жити після втрати.

Жорстокі слова Лариси Степанівни на похороні Оксана намагалася не згадувати. Вона переконувала себе, що говорила не свекруха, а її нестерпне горе. Ще до пологів Оксана думала: коли з’явиться дитина Богдана, бабуся побачить у ній сина й неодмінно знайде розраду.

Але Лариса не приїхала ні під час вагітності Оксани, ні після народження онука. Молода жінка кілька разів запрошувала її, надсилала новини, пропонувала зустріти й привезти, однак кожна розмова закінчувалася сухою відмовою. Після переїзду Оксани з немовлям у село ситуація не змінилася.

У день другого народження Данила Оксана знову зателефонувала.

— Ларисо Степанівно, добрий день. Я дуже хочу познайомити вас з онуком. Йому сьогодні виповнилося два роки.

— Вітаю, — без жодної теплоти відповіла жінка.

— Дякую. Ми якраз приїхали до міста у справах. Коли вам було б зручно нас прийняти?

Оксана не полишала надії відновити стосунки. Данило дивовижно нагадував Богдана: ті самі світлі очі, лінія брів, вираз обличчя, коли він упирався. Молода мати не чекала від свекрухи щоденної допомоги. Їй хотілося, щоб бабуся хоча б інколи бачила хлопчика, вітала його й одного дня розповіла, яким був його батько в дитинстві.

У мріях Оксани Лариса сиділа з онуком на дивані, показувала старі альбоми, згадувала смішні випадки, а потім читала йому книжку. Дитині були потрібні спогади про тата, яких у самої Оксани бракувало: вона знала дорослого Богдана, але не того хлопчика з пляжної фотографії.

Після затягнутої мовчанки Лариса відповіла:

— Приїжджайте. Сьогодні я вдома.

Оксана зраділа так щиро, ніби почула довгоочікуване запрошення. Не переодягаючи квітчастої блузки й зручних бриджів, вона взяла сина й вирушила до квартири, де минула значна частина їхнього з Богданом студентського життя. Усю дорогу розповідала Данилові про бабусю, про фотографію над диваном і про батька, якого хлопчик ніколи не бачив.

За дверима їх зустріло майже невпізнанне житло. Після нового ремонту все стало білим, гладеньким і бездоганно чистим. У кімнатах не було жодної випадкової речі, і від цієї порожнечі здавалося, що господарі тут не живуть. Лише весільний портрет Богдана з матір’ю, як і раніше, висів над диваном, хоч і диван, і раму давно замінили.

— Як у вас світло! — захоплено мовила Оксана. — Дуже сучасно. І для фотографії ви підібрали нову раму.

Лариса стримано пояснила, що обрала популярний мінімалістичний стиль. Похвала була їй приємна, але показувати це не хотілося.

— Проходьте на кухню.

Оксана затрималася біля портрета.

— Я часто його згадую. Ви з Богданом тут такі щасливі.

— Тому знімок і залишився на стіні, — відповіла господиня. Уголос вона не додала, що їй особливо подобається відсутність невістки в кадрі.

Оксана дістала телефон і показала збережену копію старої фотографії.

— А в мене й досі стоїть цей знімок. Ви присіли біля маленького Богдана й дивитеся на нього. Пам’ятаєте?

Лариса кивнула. Їй було шкода, що паперовий оригінал вицвів і втратив колишню яскравість. Оксана відразу запропонувала відреставрувати зображення: сучасні майстри відновлювали куди старіші фотографії, отже, і цей кадр можна очистити, збільшити й знову надрукувати.

— Якщо хочете, я дізнаюся, хто цим займається. Величезним, як весільний портрет, він, можливо, не вийде, але буде значно більшим за оригінал.

— Поки не треба, — урвала її Лариса.

Вона спідлоба оглядала гостю й думала, що та зовсім не змінилася. Навіть заради першої зустрічі Данила з бабусею Оксана не вдягла нічого ошатного. Дитина теж мала надто простий вигляд, ніби її одяг дістали зі старої скрині, хоча магазини були повні гарних дитячих речей.

Данило підійшов до шафи-купе й притис долоні до темного скла.

— Це чіпати не можна, — відразу сказала бабуся. — Залишаться відбитки.

Оксана відвела сина на кухню й посадила поруч із собою. Хлопчик почав плескати долоньками по столу. Кожен удар дратував Ларису, ніби дитина навмисне порушувала ідеальний порядок.

— Дитячого посуду в мене немає.

— Дайте маленьке блюдце, цього досить.

Оксана нарізала банан невеликими шматочками й стала годувати Данила. Частина м’якоті опинилася на футболці й щоках, липкі пальці знову лягли на матову білу стільницю.

— Не хвилюйтеся, перед відходом я все витру, — поспішила запевнити молода мати, помітивши невдоволений погляд.

— Краще я сама.

— Він іще маленький і тільки вчиться поводитися охайно.

Лариса промовчала, але подумала, що доросла Оксана теж так і не навчилася підтримувати лад.

Розмова не складалася. Оксана нарешті зізналася собі, що марно домагалася цієї зустрічі: свекруха не була рада ні їй, ні онукові. Навіть схожість Данила з Богданом не пом’якшила її. І все ж молода жінка знову знайшла виправдання чужій холодності. Можливо, їхня поява лише нагадала Ларисі про єдиного сина й змусила заново пережити втрату…