Свекруха прилюдно відмовила невістці в місці за столом, але згорток, залишений біля дверей, змінив настрій гостей

Вирішивши дати бабусі більше часу, Оксана попрощалася й із важким серцем поїхала назад у село. Данило всю дорогу вередував. На мить їй здалося, що дитина теж відчула неприязнь, але вона відразу смикнула себе: хлопчик просто втомився. Оксана взяла його на руки й довго заколисувала, притискаючи до грудей.

Ще під час відпустки по догляду за дитиною Оксана вирішила потроху повертатися до каменю, щоб остаточно не втратити здобуті на курсах навички. Матеріалів вистачало: за роки навчання й роботи вони з Богданом привезли чимало зразків. У перші дні руки ніби забули правильні рухи. Розум підказував, що м’який тальк потребує одного натиску, а тверда малахітова друза — зовсім іншого, але пальці поки не відчували різниці.

Перші фігурки здавалися Оксані незграбними. Показувати їх комусь вона соромилася й просто розставляла на підвіконні кімнати, де жила з Данилом. Там їх одного разу побачила сусідка Марина Павлівна, яка принесла малюкові банку свіжого молока.

— Звідки у вас така краса? — Жінка поставила банку на стіл і підійшла ближче.

— Яка ж це краса? — зніяковіла Оксана. — Просто згадую ремесло, коли з’являється вільна хвилина.

Марина Павлівна заявила, що всім би так проводити вільний час. Дехто, нагадала вона, цілими днями п’є, а потім оголошує себе невизнаним письменником. Натяк стосувався спільного сусіда, який багато років розповідав про великий роман. Жодне видавництво нібито не приймало рукопис без знайомств, хоча ніхто в селі не бачив навіть першої сторінки. Односельці слухали ці промови, кивали, а потім гадали, чи існував роман бодай у уяві автора.

— Можна взяти фігурки до рук? — запитала гостя.

Оксана дозволила. Сусідка довго розглядала кожну річ, охала, проводила пальцем по вигинах. Нарешті в її долоні залишилася маленька синичка. У темно-бордових очах пташки поблискували крихітні кристали граната.

— Продаси мені її?

— Та що ви, Марино Павлівно, забирайте так.

Жінка відмовилася. Оксана витратила час і сили, отже, робота має бути оплачена. Дізнавшись, що синичка призначається онучці на закінчення школи, молода майстриня тим паче не змогла відмовити. Однак брати гроші за учнівську спробу їй було ніяково.

— Тоді обміняймо її на сьогоднішнє молоко. Так буде чесно для нас обох.

Така умова влаштувала Марину Павлівну. Синичка «полетіла» до сусіднього дому, а невдовзі до батьків Оксани почали один за одним зазирати односельці. Кожен приносив Данилові яблука, молоко чи якусь іншу дрібницю й ніби мимохідь запитував, чим займається його мама.

Бабуся з дідусем відповідали, що донька ростить дитину, а у вільні години майструє з каменю різні дрібнички. На прохання показати роботи вони відсилали гостей до самої Оксани. Та спершу соромилася, але нікому не забороняла зазирнути на підвіконня.

Одного разу прийшов Остап, місцевий підприємець, який мав два магазини в окрузі. Привітавшись, він без довгих передмов запропонував узяти вироби на реалізацію.

— Беріть, якщо хочете, — розсміялася Оксана. — Тільки кому вони знадобляться?

За два тижні з’ясувалося, що вона помилялася: розкупили все. Одні обирали кам’яні фігурки на подарунки, інші купували для дому. Тепер при зустрічі жителі запитували, коли з’являться нові речі, і просили зробити прикраси. Одній жінці хотілося намисто з білого нефриту до весілля, іншій — буси із зеленого граната під колір очей.

Оксана щоразу пояснювала, що прикраси не належать до її спеціалізації. Однак інтерес сусідів повернув їй упевненість. Вона стала працювати не лише заради продажу. З-під її рук виходили кам’яні мозаїки, мініатюрні копії відомих будівель, фігурки птахів і тварин. Кожен готовий виріб Оксана ставила на зв’язану бабусею білу серветку, фотографувала й розміщувала на створеному нею сайті.

Особливо важливою виявилася не кількість покупок, а просте усвідомлення, що її вироби викликають у людей почуття. Хтось довго обирав відтінок, хтось повертався по другу фігурку, хтось розповідав, кому призначений подарунок. Оксана перестала бачити у своїх роботах лише недосконалі учнівські спроби. Вона й далі помічала кожну нерівність і знала, що багато чого можна зробити краще, але більше не ховала готові речі. Бабусине мереживо, яке колись дратувало Ларису, стало незмінним тлом її фотографій і ніби поєднувало родинну пам’ять із новою справою.

Остап стежив за оновленнями в інтернеті, але ще охочіше розглядав роботи наживо. За кожної нагоди він повторював, що їм місце на виставках.

— Ти справжня художниця, Оксано. Зареєструйся на великих майданчиках, додай посилання на свій сайт — і пропозиції посиплються одна за одною. Можна брати участь у ярмарках, робити ділові подарунки, працювати з галереями. Навіщо ховати такий талант у селі?

— Бо тут я вільна. Беру камінь і створюю те, що мені подобається. А великі замовлення принесуть нескінченні вимоги, строки й чужі уявлення про красу. Що залишиться від мистецтва без власного задуму?

— Ти сама обиратимеш пропозиції. Ніхто не змусить погоджуватися на те, що тобі чуже. У великому місті можливостей більше, а зобов’язання в тебе лише перед собою і власним даром.

Оксана всміхалася й відповідала, що вдома їй добре. Тут другої різьбярки по каменю не було, а в інтернеті талановитих майстрів тисячі.

— Ти не одна з тисячі, — серйозно заперечив Остап. — Ти особлива.

Він подивився на неї так відкрито, що Оксана відчула несподіване тремтіння й поспішила відвести очі.

Невдовзі їй зателефонували з галереї сучасного мистецтва. Працівник говорив про кілька робіт із її сайту й пропонував обговорити можливу виставку. Оксана була настільки розгублена, що, зустрівши Остапа в магазині, насамперед запитала, звідки незнайомі люди взяли її номер.

Чоловік винувато всміхнувся. Він надіслав до галереї фотографії кількох виробів, а коли там зацікавилися авторкою, без вагань передав контакти.

— Я ж не призначав себе твоїм агентом, — сказав Остап і несподівано обійняв її. — Просто люблю тебе й хочу, щоб інші побачили те, що бачу я.

Оксана спробувала м’яко вивільнитися.

— Нас можуть побачити.

— І нехай. Усе село давно знає, що я в тебе закоханий. Тільки ти навіщось і далі ховаєшся.

— Мені ніяково. У мене дитина.

Остап лише знизав плечима. Дитина не здавалася йому перешкодою. Він заявив, що після весілля вони з Оксаною народять іще трьох дітей, ніби питання про їхній шлюб уже було вирішене.

— Після якого весілля? — Оксана вперше розсміялася. — Наскільки я пам’ятаю, пропозиції ти мені не робив.

— Бо ще не все підготував. Але вважай, що я заздалегідь попередив тебе про свої наміри…