Свекруха вирішила довести синові зраду невістки
Наступні два тижні перетворилися на театр абсурду. Світлана розгорнула бурхливу діяльність із порятунку сина з лап гулящої дружини.
У середу Марина повернулася додому з роботи. Ще на сходовому майданчику відчула їдкий запах, що збивав з ніг. У квартирі пахло так, наче стадо диких кабанів викупалося в чані з хвойним екстрактом, а потім витерлося шкірками дешевих мандаринів.
Джерело амбре виявилося в передпокої. Увесь килимок для взуття й нижню частину Марининого плаща щедро полили ядучим чоловічим одеколоном. Марина жбурнула сумку на тумбочку. Вона не стала телефонувати Ігореві. Не стала влаштовувати істерик. Увімкнула вентилятор, навстіж відчинила вікна й викликала майстра із замків.
За годину у двері подзвонив похмурий хлопець із валізкою інструментів.
— Серцевину мінятимемо? — басовито запитав він, оцінювально оглядаючи металеві двері.
— Мінятимемо, — відрізала Марина. — Ставте найскладнішу, таку, щоб навіть за оригіналом дублікат у підворітті не змогли виточити.
Майстер кивнув, і через 40 хвилин доступ Світлани до чужого життя був офіційно закритий. Старий ключ, яким свекруха володіла на всяк пожежний випадок, тепер годився хіба що для колупання у вусі.
Увечері, змітаючи пил після відходу майстра, Марина зазирнула до шухляди кухонного столу. Там лежали прибори: виделки, ложки, супові ложки. А ось оксамитовий футляр, де зберігалися шість сріблястих чайних ложечок із візерунчастими ручками, виглядав надто легким. Марина відкрила застібку. Порожньо.
Ложечки дісталися їй від бабусі. Вони не вартували захмарних мільйонів, але мали особисту цінність. Пазл склався миттєво. Свекруха заходила вдень, поки всі на роботі. Облила плащ смердючою гидотою, щоб зімітувати присутність гарячого мачо, і заразом прихопила срібло. Мабуть, вважала це моральною компенсацією за свої труди.
«Ну добре, матусю, — подумала Марина, зачиняючи шухляду. — Граємо далі».
У п’ятницю ввечері телефон Ігоря задзижчав. Він увімкнув гучний зв’язок, притиснувши апарат між вухом і плечем, поки чистив картоплю.
— Ігорчику, синочку, як ви там?
Єлейний голос свекрухи лився з динаміка густим сиропом.
— А ви в неділю вдома будете? Ми з татом хочемо на обід зайти. Скучили.
Марина, яка нарізала овочі на салат, застигла з ножем у руці. З татом. Микола Вікторович у гості не ходив ніколи. Це був суворий кремезний чоловік, схожий на ожилий пам’ятник трудовому народу. Усе життя він пропрацював на заводі, до жіночих інтриг ставився з гидливим презирством, а вільний час проводив у гаражі або перед телевізором. Витягти його з дому можна було лише з дуже вагомого приводу або заради грандіозного скандалу…
