Свекруха вирішила, що після нашого розлучення може розпоряджатися моєю квартирою, але надто рано взялася за перестановку

Свекруха кинулася до сумки й тремтячими, вимазаними в пилюці пальцями видобула старенький смартфон.

Довго тикала в екран, аж поки не пішли гудки. І тут із коридору пролунав знайомий рингтон. Вхідні двері розчахнулися навстіж.

На порозі стояв Микола. Він був мокрий від дощу, з волоссям, що прилипло до чола, і сяйливою усмішкою. В одній руці він тримав прозорий целофановий конус, у якому сиротливо тулилися одна до одної три рожеві лілії.

У другій руці стирчав пакет із кондитерської. Чоловік важко дихав, видно, біг сходами. Очі його світилися каяттям і готовністю миритися.

Микола ступив у коридор, уже починаючи чергову скоромовку:

— Оксано, ну пробач дурня, біс поплутав.

І тут він підвів очі.

Його погляд пробігся по затоптаному килимку. Ковзнув у вітальню. Наткнувся на голі бетонні стіни з клаптями паперу.

Упав на порожній простір, де раніше стояв його улюблений диван, на якому він так зручно дивився футбол. Потім його погляд зупинився на матері, що стояла зі шпателем у руках, обсипана крейдою, як святковий пончик цукровою пудрою. І нарешті він побачив Оксану…