Свекруха вирішила звільнити невістку, щоб віддати її службову машину синові

— Вип’ю таблетку й поїду. У мене на сьогодні два важливі договори з постачальниками. До полудня треба підписати, інакше вантажівки застрягнуть на кордоні області.

— Ніяких вантажівок! — Свекруха підштовхнула її назад до спальні. — Я вже зателефонувала в поліклініку, лікаря додому викликала. Тепер чекай. Дениско на роботу пішов, я за тобою пригляну. Лягай, лягай. Чаю з малиною зроблю. А ключики віддавай: знаю я тебе, ще в гарячці втекти надумаєш.

Сперечатися Маша не стала. Голова й справді трохи боліла. Вона лягла поверх ковдри й спостерігала, як Світлана Петрівна переможно ховає ключі від кросовера до кишені халата, а потім поспішає на кухню ставити чайник.

Барсик стрибнув на ліжко, обнюхав господиню й гидливо чхнув. Подальше гучне нявкання не залишало сумнівів у його позиції: на роботу можна й не ходити, але годування кота ніхто не скасовував.

За десять хвилин свекруха, вже вбравшись у найкраще, поставила перед Машею чашку чаю. Звелівши чекати лікаря, вона помчала на роботу.

Маша пролежала ще 20 хвилин. Щось у свекрушиному задумі не сходилося. Надто вже радісно Світлана Петрівна клопоталася над захворілою невісткою. Маша дістала телефон і набрала поліклініку. Спершу уточнила, чи справді викликали лікаря. Виклик знайшовся; вона спокійно його скасувала.

Тепер можна було подумати. Свекруха явно намагалася відрізати її і від роботи, і від зовнішнього світу. Навіщо — поки що лишалося незрозумілим, але відповідь здавалася зовсім близькою. Маші кортіло до неї докопатися.

Вона встала, підійшла до шафи й швидко перевдяглася в строгий брючний костюм. Слабкості як не було: адреналін виявився дієвішим за будь-який аспірин. Халат Світлани Петрівни, що висів на вішаку, був на місці. Маша пошарила в кишені й витягла свої ключі.

Залишалося зайти на кухню. Остиглий малиновий чай вирушив у раковину; Маша проковтнула вітамін і вийшла з квартири. Їхати вона збиралася до головного офісу компанії.

Спочатку Маша пройшла повз охорону, як робила щодня, привіталася з кількома менеджерами з продажу й почала підніматися сходами. Гроші, договори, розрахунки — на цьому вона зналася впевнено. Якщо постачальник зривав строк, ішов штраф; якщо працівник ухилявся від роботи — догана. У своєму відділі Маша звикла не зволікати з рішеннями й не залишати запитань без відповіді. Зі Світланою Петрівною поки було інакше. Маша ще не знала, що саме вдіяти проти гри, яку затіяла свекруха. Але, повернувши собі ключі й приїхавши до головного офісу, вона відчувала: розв’язка вже близько.

Щойно вона звернула в коридор свого відділу, як назустріч вибігла заступниця. Очі в Іри були як блюдця.

— Марино Олегівно, вам хіба вставати можна? Кажуть, ви при смерті! — Папку з накладними Іра ледь утримала в руках.

— З моєю кончиною явно поквапилися, — всміхнулася Маша. — Хто це розповідає?

— Якась жінка прийшла у відділ кадрів, вашою родичкою назвалася. Там зараз таке коїться! Галина Романівна валер’янку просто з пляшечки п’є. Звеліла вас негайно до неї скерувати, якщо з’явитеся. Каже, питання серйозніші нікуди.

Розрізнені шматочки в Машиній голові нарешті склалися в цілісну картину: залишити вдома, відібрати ключі, самій з’явитися в офіс. Маша розвернулася на підборах і попрямувала до дверей із табличкою «Відділ кадрів».

Ті були прикриті не до кінця, і зсередини долинав гучний, відпрацьований голос Світлани Петрівни. Маша затрималася у прорізі, не заходячи одразу. За столом сиділа Галина Романівна. Перед начальницею відділу кадрів лежав білий аркуш, а на свекруху Марини Олегівни вона дивилася поверх окулярів так, ніби до кабінету з’явився марсіянин і зажадав талони на варення. Світлана Петрівна говорила з запалом, підкріплюючи слова широкими жестами.

— Ви ж повинні зрозуміти, жінко! — переконувала вона, діяльно жестикулюючи. — Не справляється вона. Здоров’я нікудишнє, нерви теж. Чоловікові уваги ніякої. Навіщо вам така працівниця? Ось, заяву написала, звільнятися хоче. Вдома з температурою лежить, мене попросила віднести.

Галина Романівна подивилася на аркуш.

— Я вам уже пояснювала: родичі таких заяв не приносять. Працівник, який звільняється за власним бажанням, пише її сам, особисто. Тут же почерк підозріло не схожий на почерк Марини Олегівни. І навіть назву нашої компанії написано з помилкою.

— Та яка різниця! — відмахнулася свекруха. — Звільняйте, кажу. Нічого їй на цій нервовій роботі сидіти. Я Марині вже хороше місце підшукала: в їдальню, на роздачу. Тихо, спокійно…