Свекруха запропонувала харчуватися окремо, а потім здивувалася, чому я не готую для її гостей

Після того як Галина Степанівна публічно спростувала її слова, Марина зникла майже на пів місяця. У домі стало спокійніше, але я не дозволяла собі остаточно розслабитися. Деякі люди не зникають тому, що зрозуміли. Іноді вони просто чекають зручного моменту.

Наприкінці місяця, коли ми щойно повечеряли, пролунав дзвінок у двері. Тарас глянув у екран домофона й насупився.

— Марина.

Галина Степанівна, яка витирала стіл, завмерла. Подивилася на мене, потім на сина.

— Відчиняй. Не треба, щоб вона стояла в коридорі.

Марина зайшла сама. Без макіяжу, з утомленим обличчям, волосся зібране абияк. Цього разу вона не кинула сумку на стілець і не пройшла в кімнату як господиня. Зупинилася біля дверей.

— Мам, мені треба поговорити.

Галина Степанівна вказала на стілець.

— Сідай. Але якщо прийшла знову звинувачувати Тараса й Оксану, я слухати не стану.

Марина прикусила губу. Очі в неї були червоні.

— Я не звинувачувати. У мене справді немає грошей.

Тарас поставив склянку на стіл.

— Я вже казав: фінансові проблеми вашої сім’ї ви з Назаром вирішуєте самі.

Марина опустила голову. Кілька секунд мовчала, потім хрипко сказала:

— У Назара прогоріла справа. Кредитори вимагають терміново повернути борг. Я позичала в друзів, але все одно не вистачає.

Обличчя Галина Степанівни напружилося. В її очах майнуло старе, майже інстинктивне бажання кинутися рятувати доньку. Але вона міцно стиснула ганчірку й не сказала одразу ні «дам», ні «перекину».

— Скільки?

— П’ятсот тисяч, — прошепотіла Марина.

Кімната миттєво стала тісною. Раніше свекруха, можливо, вже полізла б у свої накопичення, а потім повернулася б до нас зі скаргою, що їй не вистачає на життя. Я майже бачила цей старий сценарій: Марина плаче, мати поспішає рятувати, Тарас винувато дістає гроші, а я знову думаю, на чому економити наступного місяця. Але тепер цей сценарій не запускався сам собою. Усі мовчки дивилися на Галину Степанівну…