Світлана поспішала на переговори, але звеліла водієві зупинитися біля вагітної жінки, яку викинули з чорної машини

— Я не збираюся вдавати із себе невинного, — сказав Артем. — Але про частину того, що задумав Роман, я дізнався вже після перших договорів.

— Клієнтів ви в нас забирали свідомо.

— Так.

— Ціни знали з наших внутрішніх таблиць.

Він промовчав. Степан відкрив папку. Там лежала та сама додаткова угода. У додатку значилися шість замовників «Техбуду». «Граніт» отримував переважне право на нові обсяги й можливість першим укладати договори щодо наступного етапу робіт. За двома позиціями передбачалося передання частини вже погоджених замовлень у разі настання формальних господарських умов.

Світлана читала, і до неї приходило розуміння.

— Він підписав це три місяці тому.

— Так, — відповів Ткач. — Роман казав, що ви в курсі.

— І ви повірили.

— Мені було вигідно повірити.

— Нарешті чесно.

Артем поклав поруч роздруківки повідомлень. Із них випливало, що після угоди з Лисовським Роман розраховував отримати частку в «Граніті». Частину коштів від нового проєкту планували пустити на розширення фірми Ткача, а клієнтів «Техбуду» переводити поступово, щоб падіння обороту виглядало природним.

Окремо згадувалася квартира Дарини. «Після закриття угоди вирішу питання з першим внеском. Вона чекає», — писав Роман.

Світлана затримала погляд на рядку, потім перегорнула сторінку. Особисте більше не могло заслоняти головного.

Того ж дня адвокат підготував документи для оскарження додаткової угоди та вимоги про відшкодування збитків. Матеріали щодо фіктивних актів і сумнівних платежів передали правоохоронним органам у встановленому порядку. Світлана не намагалася дізнатися, що саме працівники робитимуть далі. Їй було досить знати, що докази збережені й офіційно прийняті.

Роман з’явився ввечері. Він увійшов до кабінету без колишньої впевненості.

— Ткач був у тебе?

— Був.

— Зрадник.

— Цікаве слово з твоїх уст.

— Він усе звалить на мене, покаже документи.

— Цього досить.

Роман сів навпроти.

— Світлано, послухай, ми можемо зупинитися. Я відмовлюся від «Граніту», вийду з усіх домовленостей. Ти не подаєш жодних заяв, і ми спокійно розлучаємося.

— Тобто ти визнаєш, що збирався піти?

— Я вже казав.

— А компанію збирався залишити мені після того, як витягнеш із неї клієнтів і гроші.

— Я хотів отримати своє.

— Твоїм було те, що ти заробив. Зарплата, премії, спільне майно. Бізнес мого батька твоїм ніколи не був.

Він нахилився до столу.

— Я десять років гарував і міг піти будь-якого дня.

— Створити фірму, купити частку, запропонувати мені чесну угоду. Ти обрав інше.

Роман уперше заговорив тихіше.

— Твій батько ніколи б не дозволив.

— Батько помер, вирішувала я. Але ти навіть не спитав.

Чоловік подивився на неї й зрозумів, що колишньої Світлани, яку можна було переконати терміновістю, страхом і словами про родину, більше немає.

— А Даша? — спитала вона. — Вона теж була частиною твого «свого».

— Не починай.

— Не буду. Просто запам’ятаю, що квартиру коханці ти планував оплачувати тоді, коли моя компанія мала загрузнути в боргах.

— Я збирався повернути гроші.

— Яким чином?

Відповіді не було.

— Завтра отримаєш документи від мого представника, — сказала Світлана. — Розлученням займається адвокат. З робочих питань спілкуєшся лише письмово.

Роман підвівся.

— Ти пошкодуєш.

— Цю фразу я вже чула.

Він пішов, не грюкнувши дверима. Дарина з’явилася наступного дня. Без звичного макіяжу, із заявою про звільнення.

— Я розумію, що більше не зможу тут працювати.

Світлана не стала підписувати одразу.

— Спершу передасте справи й дасте письмові пояснення щодо документів, які проходили через вас.

— Гаразд.

— Роман із вами?

Даша опустила голову.

— Ні. Учора сказав, що через мене все завалилося.

Світлана майже не здивувалася.

— А квартира?

— Яка тепер квартира?

Секретарка помовчала й додала: — Він казав, що після угоди ми поїдемо на місяць, а потім він розлучиться. Я вірила.

— Ви знали, що він переманює клієнтів?

— Ні. Я знала лише, що він готує нову фірму й вважає, ніби має право на частину бізнесу. Думала, ви потім домовитеся.

— Зручно було так думати.

Дарина кивнула.

— Так.

Світлана не стала її принижувати. Дівчина сама обрала дорослого одруженого чоловіка й цілий рік брехала його дружині в очі. Але фінансову схему вигадала не вона…