Священник на відспівуванні нахилився до труни й, ледь побачивши її обличчя

Минув рік. Збоку життя отця Григорія виглядало незмінним: служби, викладання в церковнопарафіяльній школі, молитви. Він і далі робив усе, що робив раніше. Тільки думки про Альошу тепер незмінно супроводжували його, хоча мріяти про власне щастя він уже перестав. Після розмови в тому будинку сподіватися, здавалося, не було на що.

Григорій часто приходив на могилу Марини. Тут більше не підіймалася колишня ненависть, не хотілося звинувачувати її, знову й знову повертаючись до давньої аварії. Він думав про її сина. Яким виросте Альоша? Чи навчать його прийомні батьки співчувати людям? У розкоші так легко звикнути до того, що чужа біда тебе не стосується. Саме цього Григорій боявся за хлопчика найдужче.

Самому йому залишалися молитви. У них він знаходив розраду й сили жити далі. Думка про дитину вже не обіцяла швидкої радості, як у перші дні пошуків, але перестати переживати за неї було неможливо. Навіть не побачивши Альошу, Григорій відвів йому у своєму серці місце, яке ніхто інший зайняти не зміг би.

Один недільний ранок почався цілком звично. До уроку залишалося пів години, діти потроху збиралися біля храму. Отець Григорій готувався до занять, не чекаючи від цього дня нічого, крім давно знайомих клопотів.

Біля воріт зупинилася велика машина, що сяяла чистотою. Із неї вийшли водій і хлопчик років восьми. Отець Миколай зустрів їх біля храму й запросив пройти: заняття скоро почнуться, зараз він познайомить нового учня з викладачем.

— Отче Григорію, до тебе на урок прийшли.

Григорій подивився на хлопчика — і не зміг відповісти. У пам’яті миттю виник знімок, який показувала директорка дитбудинку. Те саме обличчя. Він стільки думав про нього, що тепер ледве вірив власним очам. Невже Альоша? Тут, поруч, без паркану й зачинених дверей між ними?

Мовчання затяглося. Хлопчик сам привітався й почав знайомитися:

— Я Альоша, мені вісім років. Хочу ходити до вас учитися. Мама спочатку була проти, але я наполіг. Я ж священником хочу стати. Тільки їй іще не казав. Як ви гадаєте, зможу?

Кілька простих фраз повернули Григорієві радість, у можливість якої він уже перестав вірити. Хлопчик стояв перед ним живий, говорив, чекав відповіді. Більше не треба було уявляти його з чужих розповідей або дивитися на фотографію. Григорій усміхнувся й узяв його за руку.

— Зможеш, звісно. Обов’язково зможеш.

Пізніше йому багато разів хотілося сказати: «Я твій дідусь». Слова підступали зовсім близько, але він так і не наважився їх вимовити. Альоша вважав рідними тих, хто його виховував, добре відгукувався і про матір, і про батька. Яким би тяжким не було власне враження Григорія від тієї зустрічі, для хлопчика ці люди залишалися сім’єю.

Григорій не хотів ранити дитину й руйнувати її звичне життя. Альоша був іще надто малий для такого зізнання. Священник вирішив відкласти розмову доти, доки хлопець не подорослішає й не зможе зрозуміти всю історію. Тоді він обов’язково розповість йому правду. Поки що ж Григорій радів, що Альоша приходить на заняття і йому подобаються уроки.

Середа й неділя стали найжаданішими днями тижня. Григорій чекав занять із нетерпінням, стежив за тим, як Альоша слухає, намагається зрозуміти непросте, захоплюється вченням. У його зосередженості впізнавав і власну давню старанність, із якою колись сам почав вивчати основи віри.

Хлопчик був уважним і розумним не за роками. Невдовзі він став найкращим учнем. Григорій дивився на нього й радів самій можливості бути поруч, бачити, яким той стає. Йому більше не доводилося гадати про дитину, приховану за стінами далекого багатого будинку. Тепер перед ним зростав чоловік, до якого він прив’язувався дедалі сильніше.

Так минуло дванадцять років — найщасливіших у житті отця Григорія після колишніх утрат. Він сприймав їх як дар, на який уже не сподівався. Олексій виріс, і схожість із Дмитром ставала для Григорія дедалі помітнішою. Часом, дивлячись на нього, він ніби знову бачив сина. Це не скасовувало горя, але поруч із ним тепер жила вдячність…