Таня вже виходила з валізами, коли сусідка попросила її ненадовго повернутися
За дверима й далі було тихо. У темряві загострився слух: Оксана розрізняла гул стояка, далекий шум машини й цокання годинника в коридорі. Вона рахувала удари, намагаючись зрозуміти, скільки лишилося до обіцяних десяти хвилин. Час тягнувся повільніше, ніж під час найкропіткішої роботи. Кілька разів на сходах грюкали двері, і Оксана здригалася, приймаючи чужі кроки за повернення чоловіка. Їй хотілося відчинити замок і переконатися, що Валентина Семенівна помилилася. Водночас лякала саме відсутність звуків: Андрій мав би вже піднятися по дружину, якби справді боявся запізнитися. Його мовчання ставало першою відповіддю.
На шостій хвилині запах лавандового мила став важким у спертій атмосфері. Оксана вигадала просте пояснення: скаже, що від хвилювання закрутилася голова, дозволить Андрієві обійняти себе й більше ніколи не згадає про цю безглузду перевірку. Вона навіть поклала долоню на стіну й почала підводитися. Бажання зберегти звичну версію шлюбу було сильнішим за цікавість; для цього треба було лише відчинити двері на дві хвилини раніше й нічого не дізнатися.
Вона згадувала, з якою турботою Андрій добирав маршрут, розповідав про морське повітря й переконував, що відпочинок вилікує її хвору спину. Оксана вже підвелася, вирішивши припинити цей безглуздий спектакль, обійняти чоловіка й зізнатися, що розхвилювалася. Але на восьмій хвилині зі сходового майданчика долинув важкий скрегіт, ніби хтось волочив бетоном величезний тягар. Замок знову клацнув, двері розчахнулися, у передпокої загуркотіли коробки, а тоді пролунав тріумфальний жіночий голос…
— Нарешті вона поїхала, — голосно промовила Лариса, сестра Андрія. — Рухай диван швидше. Дітям потрібна велика кімната, а її швейний куток на кораблі все одно нікому не знадобиться.
Оксана повільно опустилася назад на край ванни. Пальці самі вчепилися в комір сорочки, ніби могли втримати серце, що рвалося з грудей. Лариса більше не говорила тим жалісливим голосом самотньої матері, яким зазвичай просила грошей. Тепер вона розпоряджалася різко й упевнено, наче багато років чекала нагоди увійти до цієї квартири господинею.
Запах лавандового мила, який раніше нагадував Оксані про чистоту й спокійні вечори, став нудотним. За дверима тягали меблі, сперечалися, куди поставити дитячі ліжка, й обговорювали нові фіранки. Андрій відповідав сестрі тихо, майже винувато. Жодного разу він не сказав, що це дім його дружини і що без неї тут не можна міняти навіть дрібниці.
У якийсь момент чоловік усе ж попросив не поспішати. Він нагадав, що Оксана поїхала зовсім недавно й могла повернутися по забуту річ. Лариса лише розсміялася: таксі вже прямувало до порту, квиток був куплений на довгий термін, а переїзд вони обговорили заздалегідь. Останнє слово вдарило сильніше за накази. Те, що сталося, не виникло з раптового жалю до сестри — Андрій чекав саме цього дня й допомагав його готувати.
Лариса веліла братові нарешті видихнути. За її словами, тепер він цілий рік не бачитиме пилу, не чутиме машинки й зможе пожити без втомленого обличчя дружини. Вона говорила так, ніби повторювала його власні скарги. Андрій не обірвав сестру й не зажадав замовкнути. За дверима ванної Оксана затулила рот долонею: мовчання чоловіка перетворювало чужу насмішку на зізнання.
Вона чекала бодай слабкого заперечення, звичного тихого «не треба так казати». Натомість почулося лише важке дихання Андрія й новий удар коробки об підлогу. Навіть боязкий захист міг би залишити надію, що чоловіка втягнули в переїзд проти волі. Але він і далі виконував команди. Оксана відчула, як звичний образ турботливої людини відділяється від вчинків, які скоював той самий голос за тонкими дверима…
