Татку, не йди додому, мама сказала, що не можна, коли приходить дядько Діма…

— Я спитала Ірину, куди все поділося. Вона спокійно відповіла: «Здала, нам потрібні гроші». Я сказала, що речі чужі. Вона всміхнулася: «Я дружина Андрія, отже, маю право». Після цього я хотіла зателефонувати тобі, але вона забрала мій телефон і сказала, що тебе не можна турбувати.

Я слухав без спалахів і крику. Злість уже минула ту точку, де стає гарячою. Тепер усередині був холодний розрахунок: дати, документи, свідки, послідовність дій.

— Розкажи про квартиру.

— Почула випадково. Ірина думала, що я сплю після обіду. У мене піднявся тиск, я лежала в кімнаті, а вони з Вадимом говорили на кухні. Двері зачинилися нещільно. Вадим сказав, що оформлення майже завершене: висновок лікаря готовий, рішення про визнання мене недієздатною отримано, Ірину призначено опікункою. Залишалося провести угоду.

Квартира повністю належала матері. Вона отримала її задовго до мого шлюбу, і ні Ірина, ні я не мали в ній частки. Саме тому їм знадобилося спершу позбавити матір можливості самій розпоряджатися майном, а потім діяти від імені підопічної. Підготовка паперів, пошук покупця й погодження тягнулися майже рік.

З уривків розмов мати зрозуміла порядок. Спочатку Олег Аркадійович склав потрібний висновок. Потім Ірина звернулася до суду, представивши Галину Михайлівну безпорадною й забудькуватою. Поки мати перебувала в пансіонаті й не знала про засідання, Ірина отримала право представляти її інтереси. Після цього Вадим знайшов покупця, готового не ставити зайвих запитань. Кожен крок виглядав формально законним, якщо не дивитися, на якій брехні тримався весь ланцюг.

— Покупець уже вніс завдаток, — продовжувала мати. — Вадим казав, що Олег Аркадійович усе оформить як слід і ніхто не стане перевіряти. Угоду призначили на кінець тижня.

— Прізвище лікаря пам’ятаєш?

— Ні. Тільки ім’я та по батькові: Олег Аркадійович. Вадим назвав його «своєю людиною» і сказав, що той уже робив подібні висновки.

Я подумки відзначив це. Отже, могло йтися не про один підроблений документ і не про одну постраждалу родину.

— Ти впевнена в датах і словах?

Мати подивилася майже ображено.

— Андрію, мені сімдесят, а не сто. Я майже рік повторювала цю розмову в голові, щоб нічого не забути.

— Коли мала відбутися продаж?

Вона назвала дату. До неї лишалося чотири дні. Майже рік вони готували схему, чекали потрібних документів і тепер підійшли до останнього кроку. Я повернувся рівно за чотири дні до угоди.

— Якби ти затримався ще на тиждень, — тихо сказала мати, — квартири в мене вже не було б.

Чотири дні відділяли її дім від чужого підпису. Тепер ці чотири дні треба було використати правильно.

Я не став обіцяти матері, що все закінчиться швидко. Після двох років служби я знав ціну красивим обіцянкам. Сказав лише, що більше жоден документ не підпишуть без перевірки і жодна розмова не залишиться без уваги. Вона подивилася на мене, ніби почула саме те, чого чекала, і спокійно кивнула.

Мати помовчала й раптом запитала:

— Кирило тобі розповів, що приїздив до мене?

— Розповів.

— Щотижня добирався автобусом. У перші місяці його пропускали в години відвідувань: я ж не перебувала на примусовому лікуванні. Потім Ірина зажадала його не пускати. Кирило телефонував мені, я виходила в спільний двір, і ми бачилися біля огорожі під час прогулянки. Він приносив цукерки на гроші, які йому давали на шкільні сніданки. Дванадцять років, сам через пів міста.

— Хороший хлопчик, — додала вона. — Твій. Такий самий упертий.

Ми помовчали. У цій тиші не було ні ніяковості, ні тягаря. Потім мати випросталася й уже діловим голосом запитала, що ми робитимемо далі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇