Травень 1953 року. 6 підлітків утекли з колонії до лісу. Повернувся лише один. Повністю сивий. Те, що він розповів, засекретили на 70 років

Уранці ніхто не говорив про нічний голос. Семко робив вигляд, що нічого не було. Жартував, як завжди, тільки очі були інші.

Затравлені. Андрій помітив, що ми із Семком не виспалися. Але запитань не ставив.

Зібралися швидко. Пішли далі на південь. День був похмурий.

Небо затягло сірими хмарами. Мрячив дрібний дощ. Ліс став похмурішим.

Дерева змикалися над головою, майже не пропускаючи світла. Іти було важко. Земля розкисла.

Ноги ковзали. До середини дня Іван занив, що ми заблукали. Що ходимо колами.

Андрій огризнувся: «Не заблукали. Іду за сонцем».

«За яким сонцем? — Іван показав на небо. — Суцільні хмари». Андрій замовк.

Озирнувся. Я теж озирнувся. І зрозумів, що місцевість навколо знайома.

Он те повалене дерево. Он та купа каміння. Ми їх уже проходили.

Уранці. Я написав на землі палицею: «Були тут».

Андрій прочитав. Зблід. «Не може бути».

«Я ж на південь ішов. Чітко на південь». Але ми стояли на тій самій галявині, де ночували.

Ніби ліс повернув нас назад. Пізніше я зрозумів. Він сам водив нас колами…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇