Травень 1953 року. 6 підлітків утекли з колонії до лісу. Повернувся лише один. Повністю сивий. Те, що він розповів, засекретили на 70 років

Не давав піти. Тримав для нього. Ми просиділи на галявині годину, намагаючись зрозуміти, що робити.

Андрій злився, лаяв себе. Креслив щось на землі. Павло пропонував просто перти напролом в один бік, поки ліс не скінчиться.

Іван хотів повернутися до колонії, здатися. Краще карцер, ніж здохнути тут. Семко мовчав.

Вдивлявся в хащу. Ніби чогось чекав. А Василь сидів тихо, як завжди.

Я спостерігав. Спостерігав за лісом. Щось було не так.

Безмовність. Та сама мертва безмовність, що й уночі. Жодних птахів, жодних звірів.

У травні ліс мав би кишіти життям. Гнізда, пташенята, бурундуки, білки. А тут нічого.

Ніби все живе пішло. Або сховалося. Або його щось налякало.

Я написав Андрієві: «Ліс порожній. Дивно».

Він прочитав. Похмуро кивнув. «Я теж помітив».

«Не подобається мені це». Ми вирішили спробувати ще раз. Пішли, лишаючи на деревах мітки — зарубки ножем, щоб зрозуміти, чи не ходимо ми знову по колу.

Надвечір вийшли до якогось яру. Перебралися через нього. Місцевість була нова, незнайома.

Отже, йдемо правильно. Або так нам здавалося. Другу ніч розбили табір біля великого каменя, зарослого мохом.

Валун був величезний, вищий за людський зріст. Звідки він тут узявся, незрозуміло. Навколо звичайний ліс.

Жодних скель. А ця брила стирчить. Розвели багаття.

Сіли навколо. Їсти було нічого. У животах бурчало.

Андрій сказав, що завтра спробує добути їжу: поставити силки або впіймати рибу в струмку. Говорив упевнено, але я бачив, що він теж наляканий.

Просто не показує. Коли стемніло, знову почалося. Голоси.

Тепер їх було більше. Не один голос. Кілька.

Жіночі. Чоловічі. Дитячі.

Кликали по іменах. Андрію. Андрію, сину.

Василю. Васильку. Іване. Іванку.

Іди сюди. Ми сиділи, вчепившись одне в одного, не сміючи ворухнутися. Семко шепотів:

«Не слухайте. Не слухайте. Це не вони. Їх немає». Голоси лунали з усіх боків. Оточували, огортали.

Лагідні, манливі. Але під цією лагідністю було щось гниле, неправильне. Я це відчував.

Тієї ночі мого імені ніхто не кликав.

Я німий. Може, тому мені було легше не піддатися. Я просто слухав, впивався очима в темряву й чекав світанку.

Ближче до середини ночі голоси стихли. Ми трохи розслабилися. Хтось навіть задрімав…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇