Травень 1953 року. 6 підлітків утекли з колонії до лісу. Повернувся лише один. Повністю сивий. Те, що він розповів, засекретили на 70 років

Потім ішли швидким кроком. Потім просто брели, тримаючись одне за одного, щоб не загубитися в темряві. На світанку зупинилися.

Ноги гули, легені палали, піт заливав очі. Але ми були живі. І ми були вільні.

Уперше за довгі місяці вільні. Семко впав на землю, розкинув руки, засміявся: «Зробили! Ми, мать його, зробили!» Навіть Іван усміхнувся, хоча губи тремтіли.

Андрій не святкував. Він оглядався, прикидав напрямок. «Привал короткий».

«Підемо, відпочинемо годину й далі. Нас виявлять уранці. Пустять погоню».

«Треба відійти якнайдалі». Ми поділили сухарі. Кожному потроху.

Сухарів було мало, на пару днів від сили. Далі доведеться шукати їжу в лісі. Поряд протікав струмок.

Напилися, вмилися. Я сидів під сосною, жував свій сухар і вдивлявся в ліс. Він був інший при денному світлі.

Не такий страшний. Дерева, кущі, мох. Звичайний ліс.

Птахи співали. Десь дятел стукав. Пахло хвоєю й весняною сирістю.

Я подумав, може, обійдеться. Може, ми й справді виберемося? Тоді я ще не знав, як сильно помилявся. Увесь день ми йшли на південь.

Андрій орієнтувався за сонцем, за мохом на деревах, за якимись своїми прикметами. Він виріс у селі, дещо знав про ліс. Хоч і небагато.

Ішли гуськом, слід у слід, щоб менше шуміти. Ліс був густий, місцями непролазний. Доводилося обходити буреломи, продиратися крізь зарості молодих ялинок, які хльоскали по обличчю колючими гілками.

До полудня вибилися з сил. Але Андрій не давав зупинятися. «Йдемо, поки видно».

«Уночі відпочинемо». Сухарі скінчилися до вечора першого дня. Ми були надто голодні, не розрахували.

Воду пили зі струмків, які траплялися по дорозі. На заході сонця Семко вже не жартував, а Василь ледве тягнувся, Іван скиглив, що натер ноги до крові. Лише Павло пер уперед, як танк.

Мовчки, вперто. І я йшов. Мовчки.

Як завжди. Коли сонце стало хилитися до обрію, знайшли місце для ночівлі. Невелика галявина біля струмка, оточена ялинами.

Розвели багаття. Уперше за день розслабилися. Ніхто не говорив уголос, але всі думали одне.

За нами не женуться. Може, ще не виявили. Може, собаки втратили слід.

Ми впораємося. Ми виберемося. Ніч упала на ліс швидко, мов завіса.

Щойно було світло — і ось уже непроглядна темрява. Лише коло світла від багаття. За цим колом — чорнота.

Дерева стоять мовчки, нерухомо, як вартові. Ми сиділи біля вогню, притиснувшись одне до одного. Їсти було нічого.

У животах бурчало. Андрій сказав, що завтра спробує поставити силки. «Може, впіймаємо щось».

Нікому не хотілося спати. Андрій розподілив чергування. По дві години кожному, щоб багаття не згасло і щоб хтось слухав ліс.

«Мало що, — сказав він, — поблизу можуть бути звірі: вовки або ведмідь. Почуєте щось — будіть усіх». Першим чергував Павло.

Він і так спати не хотів. Решта полягали навколо багаття, хто на мох, хто на ялинові гілки. Я довго не міг заснути.

Лежав, втупившись у небо. Зорі були яскраві — таких я ніколи не бачив у колонії. Там світло від бараків, від веж.

А тут темрява абсолютна, і зорі горять, наче дірки в чорній стелі. Тихо було. Дуже тихо.

Жодних звуків: ні птахів, ні звірів. Навіть вітру не було. Лише тріск багаття.

Я тоді подумав, що це дивно. Бабуся розповідала, що ліс уночі живе своїм життям. Сови пугукають, миші шарудять, хтось бродить у темряві.

А тут глуха безмовність. Але втома взяла своє, і я провалився в сон. Прокинувся я серед ночі.

Різко, ривком, ніби від поштовху. Серце калатає, очі розплющені. Увесь у поту.

Чергував Семко. Сидів біля багаття, підкидав гілки. Побачив, що я прокинувся, кивнув.

Я підвівся на лікті, озирнувся. Решта спали. Усе тихо.

І тут я почув. Спершу подумав, що здалося. Але ні, ось знову.

Голос. Далеко в глибині лісу. Когось кликав.

Нерозбірливо, але виразно людський голос. Жіночий. Семко теж почув.

Підвів голову. «Чуєш?» Я кивнув. Голос повторився.

Тепер я розібрав слово. Ім’я. Семене.

Семко зблід. «Це… Це мати моя так мене кликала. Повним ім’ям».

Семене. Лише вона й кликала. Він підвівся.

Зробив крок до темряви. Я схопив його за руку й замотав головою: ні, не йди. Він вирвався.

«Там хтось є. Може, допомога потрібна». Я не міг крикнути.

Не міг зупинити. Лише дивився, як він ступив за межу світлового кола. Голос покликав знову.

«Семене. Іди сюди». Семко зупинився на межі світла й темряви.

А потім повернувся. Сам. Сів біля багаття.

Руки тремтіли. «Привиділося, — сказав він. — Мати моя вже три роки як померла. Звідки їй тут узятися? Привиділося». Ми не спали до світанку…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇