Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Він підвівся так різко, що табурет скрипнув по підлозі. У сінях, під старим рушником, на цвяху висів ключ від материного шкафчика. Ганна Петрівна все життя тримала його під замком, хоч нічого дорогого там не було. Данило відчинив дверцята й побачив знайомий безлад: бинти, пляшечки, ножиці, мішечки з сухими травами, товсті рукавиці з грубої шкіри. На самому дні лежав зім’ятий темний клапоть старої ковдри. У тканину вп’ялися сірі жорсткі шерстинки.

Він провів по них пальцями й одразу зачинив шкафчик. Дверцята стукнули тихіше, ніж він сподівався.

Вранці Данило знову пішов на кладовище. Сліди нічного копання ще були свіжі, але зверху їх уже припорошила дрібна листяна труха. Осілий край він підрівняв так, щоб із землі не зяяла діра. Робив усе мовчки, не підводячи голови, аж поки з-за огорожі не з’явився Панасович. Старий, побачивши лопату, одразу заметушився, ніби тільки й чекав підтвердження своїм страхам.

— Ну що? Я ж казав: вовчиця. Треба людей кликати, мисливців, поки вона зовсім тут не розперезалася.

— Не треба нікого кликати, — відповів Данило.

— Як це не треба? Вона ж на кладовище ходить!

— Не до мертвих вона приходить.

Панасович витріщився на нього так, ніби Данило раптом заговорив чужою мовою. Довелося розповісти. Коротко, сухо, без зайвих подробиць: старий хід, обвал, затиснуте вовченя.

— Під могилою, чи що? — сторож навіть голос знизив.

— Збоку. Під корінням. Хід старий, порожній. Коли копали, склепіння, видно, зачепили.

— Я Тарасові казав, — забурмотів Панасович, озираючись на модрину. — Там укіс недобрий. Підмитий. А він своє: земля тримає, земля міцна.

Опівдні Данило знайшов Тараса біля сараю. Той сидів на перевернутому ящику й правив держак для вил, ніби від цієї роботи залежав увесь ранок.

— Біля модрини порожнини, — сказав Тарас, вислухавши. — Старі, певно. Зверху твердо було. Ще промерзле. Я думав, витримає. Хто ж міг знати, що так швидко відпустить?

— Могилу сповзти може.

Тарас не відповів одразу. Відклав ніж, глянув у бік кладовища, провів долонею по щоці.

— Як дощами розмиє, може.

— Значить, треба зміцнювати.

— Свіжу могилу? Даниле, ти розумієш, що люди скажуть?

Данило подивився на нього довго — без злості, але так, що Тарас першим опустив очі.

— Зараз мені не люди потрібні…