Три ночі поспіль вовчиця приходила до однієї могили, і лісник вирішив дізнатися причину її дивної поведінки.

Увесь день Данило тягав до всюдихода дошки, старі мішки з піском, мотузку, лом, ліхтар на залізному гаку. Знайшов домкрат, перевірив лампу, склав біля борта короткі обрізки бруса. Леся спершу мовчала, спостерігала з дверей, як він ходить туди-сюди з потемнілим обличчям. Потім не витримала.

— Ти знову на кладовище?

— Треба до ночі глянути.

— Даниле, може, досить уже? — Вона стояла на порозі в чорній кофті, тій самій, яку вдягла в день прощання, й здавалася за ці дні тоншою, старшою. — Ти третю добу як не свій. Ні їси до пуття, ні спиш.

Він хотів відповісти різко, та слова самі згасли. Данило сів на край лави, потер обличчя долонями й тільки тоді сказав:

— Якщо ґрунт піде, могилу за ніч стягне в укіс. Я цього не допущу.

Леся довго дивилася на нього. У її погляді було і горе, і втома, і страх, із яким вона вже перестала сперечатися.

— Тоді я поїду з тобою.

— Ні.

— Тоді візьми нормальну лампу. І термос. Чай я наллю.

Він кивнув. Це було все, що він зміг прийняти.

Надвечір небо затягло щільною сірою пеленою. Ліс став глухішим і темнішим, як буває перед довгим холодним дощем. Данило під’їхав до кладовища, лишив всюдихід біля хвіртки й кілька хвилин стояв, прислухаючись. Спершу довкола було порожньо: тільки шелест трави, рідкісний скрип огорожі, вологий запах землі.

Коли сутінки остаточно згладили хрести й кущі в одну темну масу, з нижнього підліску вийшла вовчиця. Тепер вона йшла повільніше. Передня лапа здригалася, бік і груди були в засохлій глині, шерсть висіла клаптями. Та біля могили звір ніби забув утому: одразу ткнувся носом до того самого краю, двічі вдарив лапами й притис вухо до землі.

Данило опустив дошки, підійшов і теж нахилився. Цього разу звук був виразніший. Не вода, не осипаний пісок, не корінь, що треться об корінь. Тонкий, захлинаючийся писк.

Він вилаявся крізь зуби.

Там був іще один.

Вовчиця підняла морду. Данило не знав, чи розуміє звір слова, але тон вона вловила одразу. Відступила вбік, звільнивши місце, й завмерла.

Він ударив лопатою в розмоклий край. Земля пішла легше, ніж уночі. Він працював швидко, майже люто, не помічаючи, як вітер забирається під куртку. Коріння модрини виступало з укосу, схоже на зігнуті пальці. Ще удар — і залізо дзвінко ткнулося в щось тверде.

Данило завмер. Обережно зсунув землю, посвітив у яму й побачив бічну дошку труни.

Усередині все обірвалося. Край могили висів над порожнечею. Нижче чорнів старий хід, осипаний і вологий. А десь під самою дошкою знову пролунав слабкий писк — такий тонкий, що від цього звуку в нього заледеніли долоні. Вовчиця стояла поруч беззвучно, і він чув тільки її збите дихання.

Він підняв ліхтар вище, побачив перекошений бік горба, мокру дошку, провал під нею — і зрозумів: відступати вже не можна. Якщо піти зараз, до ранку тут не лишиться ні живого дитинчати, ні цілої могили. Данило повільно зняв із плеча мотузку й прошепотів у темряву, сам не знаючи, до кого звертається:

— Мамо, доведеться потерпіти…