Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

Оксана вставала на пів години раніше, ніж треба, щоб устигнути заїхати по подругу. У люті січневі морози, коли не хотілося висовувати носа з-під ковдри, у проливний осінній дощ, у заметіль, вона покірно прогрівала машину, чистила сніг і їхала в той самий глухий апендикс нового району, продираючись крізь ранкові затори. Олеся дуже часто запізнювалася.

П’ять хвилин, десять, іноді п’ятнадцять. Оксана сиділа в машині, палячи той самий горезвісний бензин, слухала радіо й покірно дивилася на двері під’їзду, поки Олеся, на ходу застібаючи пальто й дофарбовуючи губи, не застрибувала на переднє пасажирське сидіння.

— Ой, Оксаночко, рятівнице ти моя! — незмінно щебетала Олеся, огортаючи салон запахом солодких парфумів. — Що б я без тебе, дурненька, робила? Замерзла б на смерть!

Іноді, коли на роботі траплявся жорсткий аврал із квартальними звітами й доводилося затримуватися до пізнього вечора, Оксана, втомлена до потемніння в очах і оніміння в ногах, однаково безвідмовно везла Олесю додому. Хоча й самій до дому було їхати рівно десять хвилин навпростець, а з урахуванням заїзду до подруги — усі сорок через щільні вечірні затори. За всі ці довгі три роки Оксана жодного разу, жоднісінького разу не заїкнулася про гроші.

Їй навіть на думку не могла спасти така дика думка. Для неї дружба не вимірювалася літрами бензину, не була бухгалтерією з дебетом і кредитом. Це була можливість поділитися теплом, турботою, своїм особистим часом.

Вона регулярно пригощала Олесю кавою з автомата, привозила їй гарячі домашні пиріжки, якими у вихідні балувала мама. Слухала нескінченні, часом виснажливі історії Олесі про те, яким чудовим, господарським і ощадливим виявився її новий, неймовірно вдалий чоловік Тарас. І ось тепер ця хвалена ощадливість ударила Оксану навідліг…