Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

— Олесю… — Голос Оксани став напрочуд тихим, спокійним, навіть якимось потойбічним, чужим. — Я правильно тебе зараз зрозуміла? Ти три роки їздила зі мною щоранку й майже щовечора. Абсолютно безплатно.

— Я заїжджала по тебе в той віддалений район, чекала тебе біля під’їзду, поки ти збиралася, витрачала свій час, свій ресурс і свій бензин. І зараз, коли мені один-єдиний раз знадобилася дріб’язкова допомога, ти питаєш, куди мені переказати 150?

— Ну, Оксано, ти не мішай грішне з праведним. — Олеся на тому кінці дроту явно почала дратуватися, переходячи в глуху оборону. — Тоді ти сама була за кермом. Це було твоє особисте рішення мене возити. Я тебе під дулом пістолета не змушувала.

— А зараз везе Тарас. Я не можу йому сказати: «Вези мою подругу безплатно, бо вона хороша». Він чоловік, у нього свої суворі принципи. Він рахує наш сімейний бюджет. І взагалі, чого ти одразу стаєш у позу й ображаєшся? Я ж як краще хочу. Пропоную тобі зручний варіант…