Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

— Як краще, кажеш? — Оксана гірко, надламано всміхнулася. — Знаєш, Олесю, я от зараз сиджу й згадую, як минулого місяця, коли в тебе були серйозні проблеми із зубами й ти всю зарплату до копійки віддала стоматологу, я тебе два тижні не тільки возила туди-сюди, а ще й своїми обідами підгодовувала, щоб ти не знепритомніла. Ти тоді чомусь не питала, чиї це гроші: мої особисті чи з мого сімейного бюджету? Ти просто їла.

— Ну, почалося, — картинно, з надривом зітхнула Олеся. — Тепер ти дорікатимеш мені кожною з’їденою котлетою? Це низько, Оксано. Дуже низько й дріб’язково з твого боку. Ми ж начебто подруги, а гроші за бензин — це просто сучасний раціональний підхід.

— Невже наша багаторічна дружба не варта якихось жалюгідних 150?

Ця фраза стала тією самою останньою краплею, що переповнила чашу. «Невже наша дружба не варта 150?» — глухим відлунням озвалося в голові в Оксани. Виходило, що саме в таку чітко визначену суму Олеся оцінювала все те добре, щире й світле, що було між ними всі ці роки…