Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

— Знаєш що, Олесю? — Оксана відчула, як усередині закипає чистий праведний гнів, який вона довго й старанно придушувала, боячись здатися меркантильною. — Ти цілком маєш рацію. Дружба — річ безцінна.

— Але те, що відбувається зараз між нами, до дружби не має геть жодного стосунку. Передай своєму ощадливому Тарасові, що йому не знадобиться витрачати дорогоцінний час і бензин на мене. Я викличу таксі.

— І знаєш, більше не переймайся тим, як добиратися на роботу, коли мою машину полагодять. Тарас же в тебе такий уважний і принциповий. От нехай він тебе тепер і возить. Або автобус номер 42. Там тариф фіксований. Жодних гаків і взаємних образ.

— Та ти що? Серйозно? — непідробно верескнула Олеся, втрачаючи обличчя. — Через таку дурницю? Оксано, ти поводишся як неадекватна істеричка. Подумаєш, бензин. Та зараз усі так роблять. Це норма.

— Ні, Олесю, не всі, — твердо відрізала Оксана. — Прощавай.

Вона натиснула на червону кнопку відбою…