Три роки я безплатно возила подругу на роботу, але одне прохання про допомогу несподівано показало її справжнє ставлення

Її руки зрадливо затремтіли. Вона почувалася так, ніби її з ніг до голови облили липким брудом із калюжі. Оксана підійшла до вікна.

Дощ надворі посилився, перетворюючи місто на сіре, похмуре, розмите марево. Оксана відкрила застосунок і заздалегідь замовила на наступний ранок таксі класу «Комфорт».

Наступного ранку вона стояла на зупинці, чекаючи на викликану машину. Поїздка до роботи обійшлася їй у 450, рівно втричі більше, ніж нахабно вимагала Олеся. Але Оксана заплатила ці гроші з якимось дивним, п’янким полегшенням. Списана з картки сума здавалася їй справедливою платою за остаточну свободу від чужої невдячності й споживацького ставлення.

Повз, обдавши її бризками, проїхав знайомий сріблястий кросовер Тараса. Оксана виразно побачила Олесю на передньому сидінні. Та демонстративно, аж до хрускоту в шиї, відвернулася до бокового скла, вдаючи, що вкрай захоплено вивчає щось у своєму телефоні.

Тарас навіть не пригальмував. В офісі атмосфера була натягнута до межі, мов струна. Олеся, яка зазвичай влітала до кабінету Оксани з ранковою кавою й оберемком свіжих пліток, тепер сиділа у своєму дальньому кутку.

Вона демонстративно голосно, так, щоб чув увесь відділ, обговорювала з іншою колегою, як деякі токсичні люди не вміють цінувати чужу чоловічу працю, живуть у рожевих окулярах і вважають, що їм усі навколо щось винні до скону. Оксана не вступала в ці жалюгідні суперечки. Вона не виправдовувалася й не шукала союзників.

Вона просто працювала. Усередині в неї було напрочуд порожньо, світло й тихо. Та сама благодатна порожнеча, яка виникає, коли з дому нарешті виносять старий, громіздкий, непотрібний мотлох, що роками займав місце, збирав пил і заважав дихати на повні груди…