Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…
І щось усередині Остапа, затягнуте старою кіркою болю, хруснуло. Він більше не бачив перед собою плем’я вбивць, не бачив тінь того звіра з минулого. Він бачив того, хто тонув зараз, цієї миті, в нього на очах. І залишити його тут означало зрадити не ліс, а самого себе…
За густою стіною ялинника, далеко від берега, за цією сценою спостерігали двоє.
Високий чоловік із вузьким, жорстоким обличчям тримав біля очей потужний бінокль. Він майже не рухався, лише його губи торкнула коротка посмішка. Його називали Коршуном — не в обличчя, звісно, а пошепки, коли поруч не було його людей. У цих краях давно ходили чутки про банду, яка вміла зникати в лісі краще за будь-якого звіра, ставила пастки там, де інспектори не чекали, і йшла ще до того, як про неї встигали донести. Коршун був її головою, холодною й розважливою.
Поруч переминався молодий хлопець із нервовими руками й рушницею, надто часто озираючись на чорні стовбури.
— Бачиш, Назаре? — тихо сказав Коршун, не відриваючись від бінокля. — Сам ліг в упаковку. Замовлення було на живого. Ось і отримають живого.
Назар ковтнув. На його обличчі погано приховувався страх.
— А як ми його звідти дістанемо? Він же, якщо оклигає, нас на стрічки порве.
— Не оклигає, — спокійно відповів Коршун. — Ми його три доби гнали. Майже без відпочинку. Він уже порожній. Ще трохи померзне, ослабне остаточно, тоді й підійдемо. Не зараз.
Він опустив бінокль і подивився в бік болота так, ніби бачив не тварину, а мішок із грошима. Рідкісного живого тигра можна було продати за таку суму, що людина з його минулим могла зникнути й почати життя заново будь-де, під будь-яким ім’ям. Жалю в ньому не було. Для Коршуна ліс був складом, звір — товаром, а небезпека — лише частиною ціни. У рюкзаку в нього лежали ремені, складні петлі, ампули, усе, що могло перетворити дикого звіра на вантаж. Маршрут відходу він продумав заздалегідь. Залишалося дочекатися, коли холод зробить за нього найважчу роботу.
— Розпали вогонь, — звелів він. — Маленький. Без диму. Чекатимемо.
Назар кивнув, але, як і раніше, косився на трясовину. Йому не подобався ні тигр, ні тиша, ні старий, який стояв на краю болота й, здавалося, ніяк не збирався йти. У цьому старому було щось неправильне: не метушня, не жадібність, не страх, а вперте мовчання людини, яка вже ухвалила рішення…
