Тигр застряг у болоті й ПЛАКАВ! Те, що зробив лісник, — НЕЙМОВІРНО!…

Остап про чужі очі не знав. Рішення прийшло до нього не як думка, а як удар. Короткий, ясний, безповоротний. Треба було рятувати звіра.

Він різко розвернувся й пішов назад до свого лісового дому, спершу швидко, потім майже бігом. До дому було близько трьох кілометрів сирою, пересіченою місцевістю. Сорок хвилин туди, стільки ж назад — якщо не впасти, не загрузнути, не збити дихання. У тигра в крижаній воді цих хвилин могло вже не бути. Остап розумів це й однаково біг.

Гілки били по обличчю, мокрий ліщинник чіплявся за рукави, чоботи грузли в розмоклій землі. У голові, як на мисливській мапі, складався план. Він подумки бачив берег трясовини, найближчі берези, купини, за які можна закріпитися, і приміряв кожен рух наперед, бо біля болота не буває другої спроби. Потрібні дошки — широкі, довгі, щоб зробити хоч якийсь настил. Потрібна не проста мотузка: вона лусне або вріжеться звірові в тіло. Потрібен сталевий трос. У сараї залишалася бухта старого троса від ручної лебідки. І сама лебідка теж мала бути там, під тирсою, важка, іржава, але надійна. Колись Остап витягував нею застряглу вантажівку. Тигр буде важчий і небезпечніший, але іншого способу він не бачив.

На подвір’я лісового дому він увірвався, хриплячи від бігу. Скинув двостволку біля ґанку, метнувся до сараю, розчахнув двері. У напівтемряві пахло сухою стружкою, залізом і старою соляркою. Дошки знайшлися біля стіни — дві найміцніші він висмикнув із загальної купи й кинув на землю. Трос лежав у кутку брудною промасленою бухтою. Остап, крекнувши, підняв його на плече; метал тягнув донизу, ніби хотів притиснути його до підлоги. Лебідка озвалася глухим дзвоном, коли він ухопився за руків’я. Сокиру він узяв майже машинально: без неї на березі годі було й думати про кріплення.

Він уже розвертався до виходу, коли раптом завмер.

Дикий ліс уміє мовчати по-різному. Буває спокійна тиша, буває насторожена, буває та, в якій чужу присутність чути навіть без звуку. Зараз на подвір’ї щось змінилося. Остап повільно поставив лебідку й трос на землю, намагаючись не вдарити металом об дошки, і озирнувся.

Дровітня. Умивальник. Стара лава біля стіни. Усе на місці. Але біля хвіртки, коло стовпа, білів свіжий злам ліщинової гілки. Уранці його там не було — Остап міг у цьому присягнутися. І ще в холодному повітрі стояв ледь помітний запах дешевого тютюну. Сам він не курив уже багато років.

По спині пробіг холод, зовсім не схожий на осінню сирість. Хтось був біля його дому. І, можливо, досі був поруч…