У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Андрій потягнув двері. У маленькій кімнаті майже всі стіни були закриті металевими листами. На ліжку сиділа жінка в простій сірій сорочці. Світле волосся спадало до підлоги. Під тканиною виднілася світло-коричнева шерсть на тонких ногах, нижче — копита. Вона виглядала так само, як на знімку двадцятирічної давнини.

Шию охоплював широкий залізний обруч. Ланцюг з’єднував його зі стіною. Жінка подивилася на старого:

— А ти постарів.

Остап не відповів. Поруч із її незмінним обличчям його роки були особливо помітні; вимовити щось він, здається, просто не міг. Андрій уже підійшов до нашийника. Як відкрити? Полонянка показала на замок ззаду. Тарас оглянув його й сказав, що потрібен ключ. На вимогу ламати відповів: так можна зламати їй шию.

Із сходів наказали відійти від об’єкта. Там стояв високий із рушницею, за його спиною ще двоє. Андрій підняв руки, попросив опустити зброю. Чоловік повторив наказ. Тарас обережно поклав інструмент. Остап виступив уперед і спитав, невже їм двадцяти років замало.

Йому нагадали, що втручатися забороняли. Старий спитав, чи пояснювали полонянці, за що їй стільки років сидіти в клітці. Високий вимовив знайоме: не людина. Жінка на ліжку тихо зауважила, що за двадцять років його слова зовсім не змінилися.

Він зблід, ніби не чекав звернення до себе, і звелів мовчати. Жінка всміхнулася.

— Петре.

Тарас глянув на високого. Андрій зрозумів, що полонянці відоме його ім’я. Ствол опустився на кілька сантиметрів. Чоловік квапливо звелів її не слухати. На запитання лісника чому відповів: вона проникає в голову.

Жінка сказала, що в сімдесят п’ятому в нього народилася донька. Високий здригнувся, знову зажадав мовчати. Але вона повела далі: він носив при собі фотографію дівчинки. Одного разу випив і показав їй. Руки з рушницею тремтіли. Андрій раптом ясно зрозумів, що для цих слів зовсім не треба читати чужі думки.

Вона провела тут двадцять років. Люди вважали її твариною й розмовляли поруч, а вона чула й пам’ятала. Те, чому вони не надавали значення, лишалося з нею за зачиненими дверима.

— Вона не лізе вам у голову. Вона вас увесь цей час слухала.

Високий різко підняв рушницю. І тут у коридорі продзвеніло тричі. Три виразні звуки змусили всіх завмерти. Чоловік збілів, прошепотів «ні». Згори, з адміністративного корпусу, долинули крики, дзенькіт розбитого скла. Тепер одночасно дзвеніло кілька дзвіночків…