У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Наступного вечора троє виїхали із селища. Машину трусило на лісових вибоїнах. У кузові лежали каністра, сокира, мотузки, інструменти, ліхтарі й стара Тарасова рушниця. Остап тримав карту. За дві години шлях став майже непроїзним; за п’ять кілометрів до станції автомобіль довелося залишити.

Далі йшли пішки в сутінках, що насувалися. Андрій увесь час прислухався, чекаючи знайомого дзвону, але ліс мовчав. Близько десятої вечора Остап підняв руку. Крізь дерева проступило рівне біле світло — електричне, зовсім не схоже на жовтувате полум’я лампи біля побутівки.

За високим сітчастим парканом стояли три одноповерхові корпуси: цегляний і два дерев’яні. Поруч були гараж, дизельна будка, щогла зв’язку. У вікнах горіло світло, у дворі виднілися вантажівка й два позашляховики. Закритою ця база не виглядала. Тарас прошепотів це з такою інтонацією, що пояснювати його слова не треба було.

Остап указав на дальній цегляний корпус: там підвал. Він знав, бо в шістдесят шостому привозив сюди вантаж. Андрій оглянув колючий дріт по верху огорожі й спитав, як потрапити всередину. Через ворота, зауважив Тарас, їх навряд чи запросять.

Обійшовши територію зі сходу, вони дісталися до струмка. Повалене дерево пошкодило паркан, під сіткою лишалася щілина. Тарас проліз першим, Андрій слідом, Остап насилу протиснувся останнім. Сховалися за сараєм. Із адміністративного корпусу вийшли двоє чоловіків і закурили. В одному Андрій упізнав високого супутника Бориса, другий був незнайомий.

— Борис знову в селище поїхав?

— Так.

Далі заговорили про Коваля: поки мовчить. Якщо об’єкт знову до нього прийде, біля дому встановлять спостереження.

Андрій стиснув кулаки. Тарас тихо вилаявся. Вони дочекалися, поки чоловіки повернуться до корпусу; тоді Остап показав на металеві двері цегляної будівлі. На них висів замок. Тарас дістав інструмент, пообіцяв упоратися за п’ять хвилин, але знадобилося майже десять.

Увесь цей час Андрій стежив за вікнами. Поки товариш працював, він чекав, не відводячи очей від освітлених шибок. Нарешті двері піддалися. Зсередини потягло сирістю, медикаментами й залізом. Коридор ішов униз, по стінах тягнулися кабелі.

Тарас прошепотів, що на лісову лабораторію не схоже. Унизу виявилися кімнати: перша порожня, у другій металеві шафи, у третій столи, старе медичне обладнання, скляні банки. І фотографії. Їх було стільки, що Андрій зупинився, на мить забувши про сходи за спиною.

На знімках — відбитки копит, постаті серед дерев, волосся, обличчя, руки. Деякі кадри явно зняті нишком. Ось жінка стояла біля річки; поруч дві істоти бігли по снігу. На іншому знімку під білою тканиною лежала мертва постать. З-під краю стирчало копито. Остап відвернувся. Тарас тихо видихнув: «Господи».

Андрій підійшов до папок. На обкладинці однієї значилося: «Об’єкт К-3. 1966». Усередині була фотографія, яку показував Борис. Молода жінка, довге світле волосся. Нижче йшов сухий опис: зріст — 168 сантиметрів, маса — 49 кілограмів, температура тіла — 31,8 градуса. Вік встановити не вдалося.

Наступна сторінка повідомляла, що після відлову стан стабільний, реакція на залізовмісні сплави виражена, мовлення збережене. Від тваринної їжі об’єкт відмовляється. Андрій перегортав далі. Запис за 1971 рік: зовнішнього старіння не виявлено. За 1978-й: параметри тіла зберігаються. За 1985-й — знову жодних змін.

Дати йшли одна за одною. Двадцять років перестали бути просто словами жінки, сказаними вночі біля дому: вони лежали тут, розбиті на рядки спостережень. Андрій відчув холод. Із цих паперів виходило, що полонянку справді весь цей час тримали на станції.

— Де вона?

Остап показав у кінець коридору. Там були двері з двома замками. За ними неголосно дзенькнуло. Усі троє завмерли. Після паузи пролунав другий дзвін. Андрій підійшов, спитав, чи є хто всередині. Тиша. Тоді поклав долоню на двері й почув ледь розбірливий жіночий голос:

— Остап?

Старий зблід. Вона його пам’ятала. Тарас узявся за замки: перший відчинив швидко, другий довелося пиляти. Нагорі грюкнули двері, почулися кроки. Він прошепотів, що їх виявили. Андрій узяв монтировку. Остап звелів продовжувати. Кроки спускалися дедалі ближче, коли другий замок нарешті впав…