У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Полонянка заплющила очі й сказала, що вони прийшли. Високий наказав зачинити зовнішні двері. Один із його супутників побіг нагору, другий лишився. Андрій кинувся до Тараса, нагадав про замок. Той схопив монтировку. Високий повів рушницею, але Остап штовхнув його плечем.

Постріл прийшовся в стелю. Посипалася штукатурка. Тарас завів монтировку в замок нашийника; жінка скрикнула. Андрій утримував ланцюг. Він вимагав натиснути ще, чув скрип металу, але замок не піддавався. Нагорі кричали, що вони вже у дворі.

Світло згасло. Залишилася тільки червона аварійна лампа. У її світлі робота біля самого горла полонянки здавалася ще страшнішою: ланцюг у руках Андрія, інструмент у Тараса, залізне коло, яке не можна просто смикнути. І раптом лісник почув частий стукіт копит. Не над головою — зовсім поруч, за стінами, ніби довкола будівлі рухалося безліч ніг.

Високий стояв біля сходів, повторюючи, що такого бути не може. Тарас навалився всім тілом. Замок тріснув, обруч розійшовся. Жінка схопилася за шию й уперше глибоко вдихнула. Підвелася з ліжка. Чоловік позадкував, зажадав не наближатися.

Вона сказала, що не зачепить його. Він не повірив. Жінка ступила крок, ланцюг упав на підлогу. Тієї ж миті нагорі вирвало двері, сходами застукотіли копита. Першою з’явилася темноволоса — та сама, яку Андрій зустрів біля капкана. За нею спускалися інші.

Їх було всього шість чи сім, але вузький коридор відразу наповнився рухом, і озброєні люди відступили. Визволена жінка зупинилася навпроти молодшої сестри. Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну. Потім старша підняла руку й торкнулася її обличчя.

Ні пояснень, ні привітання. Лише цей дотик після двадцяти років. Пізніше Андрій казав, що тоді остаточно перестав думати про них як про тварин. Він бачив зустріч двох істот, яких розлучили люди, і все, що йому розповідали про об’єкти, відступило перед цим мовчазним упізнаванням.

Борис з’явився на сходах несподівано. Наказав стояти; у руці в нього був пістолет. Побачивши розкритий нашийник, він змінився на обличчі й спитав, що вони наробили. Андрій відповів: випустили її. Борис заговорив про наслідки.

— Тримали живу в підвалі двадцять років. Ось ваші наслідки.

Пістолет повернувся до жінки. Андрій ступив між ними й зажадав прибрати зброю. Борис звелів йому відійти. Лісник відмовився. Вони не такі, як люди, сказав дослідник. Андрій відповів, що це вже чув. Тоді Борис заговорив про те, чого Коваль не знав: що відбувалося до початку програми.

— То поясни.

Борис важко дихав. У п’ятдесятих зникали люди. Андрій спитав, чому вирішили, що винні копитниці. Біля останків знаходили їхні сліди, відповів Борис. Старша жінка втрутилася: тих людей убив ведмідь.

Борис заперечив, що її там не було. Вона підтвердила, що була. Він назвав це брехнею. Тоді жінка сказала, що йому було сімнадцять, він прийшов із батьком, і той вистрілив у її брата.

Борис завмер. Андрій спитав про батька, але відповіді не отримав. Ні визнання, ні пояснення — тільки мовчання. Лісник зрозумів, що початок цієї історії лишився набагато далі, ніж папки з датами й фотографія біля річки…