У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

За словами жінки, батько боявся незрозумілого, а син продовжив розпочате ним. Пістолет опустився не до кінця, але досить, щоб Андрій це помітив. Молодша наблизилася до сестри, потім покликала лісника йти. На запитання куди відповіла просто: звідси. Тарас відразу погодився.

Вони піднялися сходами. Ніхто не зупинив. У дворі Андрій побачив розбиті вікна й дріт, зірваний уздовж огорожі. Біля корпусу стояли ще дві копитниці. Нападів на людей він не помітив: працівники поховалися по будівлях.

Борис вийшов останнім і сказав, що після їхнього відходу все повториться. Старша заперечно відповіла: вони підуть далеко. Він спитав куди. Жінка ледь усміхнулася, але місця не назвала: це знання не для нього.

Усі рушили до пошкодженого паркану. Андрій, Тарас і Остап вийшли разом із копитницями. За огорожею ті зупинилися. Молодша підійшла до лісника й сказала, що він зробив більше, ніж обіцяв. Андрій заперечив: він нічого не обіцяв. Вона відповіла, що саме це й має на увазі.

Жінка зняла з шиї дзвіночок. Андрій відразу відмовився, згадавши Остапову заборону. Копитниця всміхнулася: правильно. Уперше в її обличчі з’явилося щось майже по-людськи веселе. Наполягати вона не стала; поклала маленький мідний дзвіночок на землю, сказавши, що нехай лишається тут.

Старша тим часом звернулася до Остапа: він не винен. Старий похитав головою — він мовчав. Жінка зауважила, що відтоді минуло багато років. Остап не прийняв цього за виправдання. Вона погодилася, але додала: тепер він прийшов. Старий закрив обличчя долонею.

За хвилину копитниці рушили в ліс. Не зникли на очах, не зірвалися в біг — просто пішли між деревами. По корінню неголосно постукували копита. Потім лишилися лише рідкі голоси дзвіночків. Нарешті й їх перестало бути чути.

До машини чоловіки дісталися на світанку. Остап уже майже не міг іти. Тарас мовчав усю дорогу. Андрій перебирал у думках, що буде далі: поліція, спецслужби, арешт. Але нічого з очікуваного не сталося. За два дні станцію офіційно закрили, пославшись на аварію дизельної установки.

Борис зі співробітниками зник із району. Степан отримав розпорядження на місяць заборонити працівникам ходити на північну ділянку. Документи програми забрали. Андрій спробував розповісти знайомому поліціянтові про станцію. За кілька днів той порадив забути все, причому говорив цілком серйозно.

Згори повідомили, що ніякої станції там немає. Андрій запропонував з’їздити самому, подивитися. Поліціянт відмовився: не хотів. На цьому розмова й закінчилася. Лісник не отримав ні пояснень, ні можливості зробити побачене частиною офіційної історії.

Остап прожив іще чотири роки. Перед смертю передав Андрієві стару, погано проявлену фотографію, яку якимось чином зумів зберегти з 1966-го. Біля річки стояли двоє: світловолоса жінка й темноволоса. В обох унизу виднілися копита.

Темноволосою була та, яку Андрій через двадцять років визволив із капкана. Знімок підтверджував головне: зовні вона за ці роки справді не змінилася. Лісник зберігав фотографію вдома, показував рідко. Оксана знала про неї, Тарас теж. Степан побачив одного разу й більше до цієї теми не повертався.

Але найдивніша зустріч зі слідами сталася раніше, навесні 1987 року. Обходячи далеку ділянку, кілометрах за десять від Глухого бору, Андрій помітив на вологій землі кілька доріжок роздвоєних копит. Він пройшов уздовж них метрів сто, до струмка. На камінні відбитки губилися.

Над водою на гілці висів маленький мідний дзвіночок. Лісник зупинився. Згадав Остапову заборону й не став торкатися. Кілька хвилин просто дивився на дрібничку. Потім звідкись із лісу долинув один неголосний дзвін.

— Значить, живі, — сказав Андрій.

Йому ніхто не відповів. Він повернувся й пішов. Темноволосу жінку більше так ніколи й не зустрів. Однак іще багато років у тих місцях вряди-годи знаходили дивні відбитки, частіше навесні або восени. Копита роздвоювалися, а крок лишався людським.

Іноді розрізняли сліди двох, іноді п’яти чи шести. Вони виникали далеко від доріг і обривалися біля густого лісу. У 1991 році стару базу розібрали повністю. Згідно з офіційними паперами, тварин там ніколи не тримали. З архіву лісництва зникли й документи за шістдесят шостий. У Андрія лишалася фотографія.

Була ще одна знахідка, зроблена за кілька місяців після першої зустрічі. На старій просіці виявили той самий ведмежий капкан. Розкритий, він лежав посеред дороги; ланцюг виявився розірваним. На іржавому залізі хтось видряпав дві перехрещені риски, точнісінько такі, які Андрій помітив на дереві біля пораненої жінки.

Він не забрав залізо. Зіштовхнув його в глибокий яр і залишив там. А коли одного разу його спитали, чи шкодував, що не пішов від капкана того жовтневого дня, відповів, що шкодував. Перші дві доби.

— Потім зрозумів: кинув би її тоді в залізі — до смерті б шкодував.

У пам’яті тих, хто чув цю історію, лишалися мокрі ялини, кошик грибів і тонкий дзвін. Офіційні папери зникли, базу розібрали, а історію про жовтневу зустріч іще пам’ятали.