У 1986 році лісник знайшов жінку в ведмежому капкані

Уранці Андрій пішов до начальника лісництва Степана Васильовича. Про жінку змовчав, повідомив лише про незаконний капкан. Начальник попросив показати місце на карті, насупився, уточнив, давно чи поставлений і що в нього потрапило. Андрій відповів, що механізм спрацював недавно, але на його прихід був порожній. Кров, щоправда, лишалася.

Степан покликав ще одного лісника, Тараса Мельника. Утрьох вони доїхали до сторожки й далі пішли пішки. Андрій усю дорогу думав про кров, шерсть, відбитки. Якщо інші побачать бодай щось, те, що сталося, перестане належати тільки йому. Але біля поваленої ялини відразу стало ясно: капкан забрали.

Стовбур був зсунений. На запитання начальника Андрій показав місце; Тарас із усмішкою припустив, що той помилився деревом. Ні, помилитися він не міг. У землі лишилася вм’ятина від заліза, а ланцюг, коли його витягали, прочертив борозну. Степан нахилився, оглянув її й погодився: тут справді щось забрали.

Слідів чобіт тепер було багато. Двоє прийшли зі старої просіки, дісталися до капкана й пішли з ним назад. А от там, де сиділа незнайомка, майже нічого не лишилося. У м’якому ґрунті читалися сліди Андрія, відбитки чужих підошов. Єдиний глибокий слід копита зберігся біля кореня.

Тарас присів над ним.

— Коза, чи що?

Андрій насилу вимовив, що схоже. Звідки тут коза, ніхто пояснити не зміг. Степан припустив: могли залишити як приманку. Тарас здивувався — на ведмедя? Начальник не наполягав. Вони пройшли далі слідами людей і вибралися на стару просіку, до відбитків автомобільних шин.

Нещодавно тут стояв позашляховик. Далі колія переставала щось розповідати. Степан вирішив, що це приїжджі браконьєри; Тарас погодився. Андрій теж мав би погодитися, але чув усередині іншу відповідь: залізо їм не потрібне. Потрібна та, що сиділа в ньому.

На зворотному шляху Тарас спитав, чого товариш так смикається. Андрій послався на безсонну ніч. Ні капкан, ні жарт про побачену козу не викликали в нього усмішки. Коли він перепитав про козу надто різко, Тарас нагадав про слід біля кореня. Андрій визнав, що слід дивний. Тарас озирнувся: і сам відбиток великий, і крок надто довгий. Продовжувати лісник не став.

Увечері він подався до Остапа Михайловича Савчука, найстарішого жителя селища. Тому було вісімдесят два. До війни він промишляв полюванням, пізніше працював на лісозаготівлях, тепер сам жив біля річки. Андрій прийшов без попередження; господар поставив чайник і спитав, що привело гостя.

Почати виявилося важко. Лише після довгої паузи Андрій видушив із себе запитання про копитниць. Ніж у старечій руці завмер над хлібом.

— Звідки ти це слово взяв?

Лісник спробував відбутися: десь чув, не пам’ятає. Остап поклав ніж і зауважив, що брехати в Андрія виходить погано. Не відповідаючи на нове запитання, підійшов до вікна, засунув фіранку, хоча надворі ще було видно. І спитав зовсім інакше:

— Кого зустрів?

У Андрія по спині побігли мурашки. Він розповів про жінку в Глухому бору, підтвердив, що вона була сама, пояснив, що сиділа в капкані. Старий сів. Коли Андрій кивнув на запитання, чи відкрив залізо, господар тихо вилаявся. Потім довго мовчав, перш ніж заговорити.

Його батько називав таких істот лісовими дівками, дід — копитницями. Нібито траплялися вони й раніше, хоча рідко. Ні до людей, ні до звірини їх не зараховували; жили далеко й до житла самі не наближалися. На пряме запитання Остап відповів: особисто не бачив. Бачив батько, ще до війни, здається, в тридцять восьмому.

Тоді батько з братом ставили сильця далеко на півночі. Серед ночі дзенькнув дзвіночок, а вранці знайшлися відбитки: козячі копита, але відстань між кроками людська. Андрій спитав, що сталося далі. Нічого — вони пішли з тих місць. Чому? На думку Остапа, батько був розумніший за них обох.

Після цього Андрій розповів майже все. І як відкрив капкан, і як почув власне ім’я, і що сказала незнайомка про людей. Остап не перебивав. Лише наприкінці уточнив, чи був дзвіночок. Почувши відповідь, заплющив очі: погано. Пояснити чому він не міг, пам’ятав лише батькове правило.

— Один дзвін почуєш — завмри. Другий — іди геть. Третій — назад не озирайся.

Андрій назвав це нісенітницею. Старий нагадав: гість сам прийшов питати. Лісник заперечив, що жінка не заподіяла йому зла, він же її врятував. Остап уставив коротке «поки що» й сказав: тому вона біля дому й з’явилася. Андрій наполягав — попередила про браконьєрів. Господар допускав, що й так, але певності в нього не було.

— Ти все по-своєму міряєш. Допоміг — значить, чекаєш допомоги. А звідки знаєш, що в неї вважається боргом?

Андрій почав дратуватися. Вони ж навіть не знали напевне, чи існує все це. Старий подивився на нього так, що довелося замовкнути. По черзі спитав про ноги, дотик, кров. Лісник згадав опору на руку, крижані пальці, рану. Отже, підсумував Остап, існувало достатньо, щоб не відмахуватися.

Перед відходом господар звелів нічого не брати від незнайомки, якщо вона з’явиться знову. Чому — не пояснив. Андрій спитав, як бути, якщо знову попросить допомоги. Старий нагадав, що одного разу він уже допоміг. Тепер лишається зрозуміти, навіщо вона дозволила йому себе знайти.

Саме це слово — «дозволила» — зачепило Андрія. Остап запропонував подумати: скільки за двадцять років лісник бачив жінок із копитами? Жодної. А тут почув крик і прийшов просто до неї. Відповіді на це в Андрія не було…