У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

Раїса не написала чоловікові. Лідія — доньці. Таїсія — сестрі.

Ні листівки, ні записки, ні звістки через знайомих. Три жінки ніби розчинилися в холодному осінньому повітрі.

А Борис Климов продовжував жити колишнім життям. Їздив службовою машиною, розпоряджався людьми, роздавав вказівки. У його домі з’явилися дорогі речі, дружина носила обновки, про які інші могли тільки мріяти. Люди помічали, але не питали.

У селі давно звикли: у начальства завжди є те, чого немає в інших.

Була, щоправда, одна деталь. Її побачила літня сусідка, що жила неподалік від дороги до корівника. У ніч зникнення вона не спала: підскочив тиск, серце калатало. Близько одинадцятої жінка підійшла до вікна й помітила світло в дальній будівлі.

Доїння давно закінчилося. Працівників там бути не мало.

Потім вона побачила машину Климова. Та стояла біля корівника з погашеними фарами. Поруч миготіла ще одна постать — велика, важка, не схожа на голову.

Сусідка постояла біля вікна, потім відступила. Уранці вирішила, що їй привиділося. Але якось усе ж розповіла про побачене невістці. Та переказала чоловікові, а чоловік працював у господарстві.

Наступного дня Климов зупинив його й сказав так спокійно, що від цього стало ще страшніше:

— Передай матері: ночами краще спати, а не дивитися в чужі вікна. Для здоров’я корисніше.

Після цього старенька більше ні з ким не говорила про ту ніч…