У 1987 році три працівниці зникли після зміни, і правда про них спливла лише багато років потому

Хто був поруч із машиною? У Климова був родич — Павло, брат його дружини. Чоловік із важким минулим, нещодавно повернувся після строку за розбій. Жив у сусідньому селищі, перебивався випадковими заробітками. Климов іноді кликав його допомогти: полагодити дах, підлатати паркан, залити бетон.

Але тоді ніхто не склав ці уламки в одну картину.

Три доярки нібито поїхали. Підлогу відремонтували. Голова пояснив. Поліція записала. Село проковтнуло цю історію й продовжило жити.

Минуло двадцять сім років.

За цей час господарство розвалилося. Село майже спорожніло. Із безлічі дворів житловими лишилися одиниці. Поля заросли високою травою й бур’янами, дахи старих корівників провалилися, вікна зяяли чорними прорізами.

Від колишнього життя лишилися тільки стіни, іржаві завіси воріт і тиша.

І ось у ці місця приїхав Михайло Горін. Йому було тридцять шість. Він виріс у місті, але вирішив зайнятися фермерством. За невеликі гроші купив землю, два напівзруйновані корівники й старий будинок.

Місцеві вважали його диваком. Навіщо йому ці руїни? Що він збирається тут піднімати?

А Горін дивився на дальній корівник і бачив не руїну, а майбутню ферму. Стіни ще трималися міцно, місце було зручне, під’їзд нормальний. Треба було тільки замінити підлогу й провести нові труби.

Він найняв трьох робітників. Ті почали довбати бетон у понеділок вранці. Спершу все йшло звично: пил, гуркіт, кришиво під ногами. Але ближче до обіду відбійний молоток раптом провалився глибше, ніж мав би.

Бетон на одній ділянці виявився іншим — рихлішим, ніби його заливали окремо й пізніше. Під ним була не щільна основа, а порожнеча…