У 53 роки він залишився сам біля РАЦСу, але випадкова зустріч з іншою покинутою нареченою змінила весь день

Квартира зустріла Дарину чистотою, тишею й такою порожнечею, що їй захотілося спитати, чи не виїхали звідси люди перед ремонтом. На кухні знайшлися мідна турка, банка кави й важка чавунна пательня.

— Тут узагалі живуть? — спитала вона, оглядаючи полиці. — Чи це виставка «Самотній побут без надії»?

— Я живу, — відповів Мирон і відчинив холодильник.

Усередині лежали масло, яйця й трилітрова банка маринованих огірків.

— Усе необхідне є.

— Мироне Семеновичу, це не їжа. Це натюрморт людини, яка давно перестала сперечатися з долею.

Він уважно подивився на вміст холодильника.

— Огірки добрі. Хрумтять.

— Серйозний аргумент.

— Сусід по гаражу навчив: щоб банки не вибухали й пліснява не йшла, треба суху гірчицю й дубовий лист. Стоять роками.

— Ніколи б не подумала, що в перший день шлюбу дізнаюся таємницю вічних огірків.

Кімната, яку Мирон їй виділив, була вузька, з ліжком, застеленим так рівно, ніби по ньому проводили лінійкою, і широким підвіконням, зайнятим струбцинами, баночками та інструментом. У кутку стояла деталь від старовинного бюро.

— Тут сохла спинка, — пояснив він, згрібаючи інструменти в ящик. — Червоне дерево, дев’ятнадцяте століття. До речі, меблі не можна ставити впритул до батарей. Дерево пересихає, потім його ніяким клеєм не стягнеш.

— Ви заради мене звільнили цілу кімнату.

— Бюро дорожче, — сказав він цілком серйозно. — Але ви корисніша для господарства.

Дарина не витримала й усміхнулася.

Він приніс стос чистих рушників.

— Фіранок немає.

— Я помітила.

— Історично не склалося.

— А дзеркало?

— У ванній. Одне.

— На всю квартиру?

— А скільки разів на день людині треба перевіряти, що вона існує?

Дарина подивилася на нього з виразом, у якому втома боролася з усмішкою.

— Сьогодні мені вистачить одного разу.

Умови вони обговорили за кавою з однакових важких горнят. Кімнати окремі. Ніхто ні від кого нічого не вимагає. Живуть чесно, без хитрих боргів і невисловленої плати. Мирон говорив діловим тоном, але Дарина раптом упіймала себе на тому, що їй не хочеться шукати між рядків підступ. Уперше за довгий час чоловіча обіцянка не була прикрашена, не звучала красиво — і саме тому не здавалася пасткою.

Перші дні вона все одно чекала. Натяку. Умови. Рахунку за порятунок. Та Мирон нічого не просив. Уранці полагодив заїдаючу блискавку на її дорожній сумці й поставив сумку біля дверей, ніби так і треба. Коли Дарину нудило, приносив воду, лишав поруч таблетки й виходив, прикривши двері без зайвих запитань. На третій вечір вона вийшла на кухню й побачила в холодильнику сир, кефір і зелені яблука.

— Це для мене?

— У магазині було вигідно, — сказав він, не підводячи очей від креслення.

— Ви три роки виживали на яйцях і огірках, а тепер раптом узялися за турботу про різноманіття?

— Організму потрібен кальцій.

Дарина стояла в дверях і мовчала. Її довго годували словами — солодкими, липкими, після яких у роті лишалася гіркота. А цей чоловік майже не говорив, зате в холодильнику стояв кефір, і від цієї простої речі ставало несподівано тепло…