У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

І тут я не витримала.

— Віро, він мене виселив.

Сергій різко повернувся:

— Мама сама обміняла квартиру. Не треба наклепу.

Віра подивилася на нього так, як дивляться на таргана в цукорниці.

— Я чула, як ти їй говорив про пільги. Стіни тонкі, Сергію. І як Оксана сказала: «Головне, щоб не читала довго, а то передумає». Теж чула.

Оксана за дверима тихо вилаялася.

Анна підняла телефон вище.

— Віро Петрівно, ви готові це підтвердити?

Сусідка поправила халат, зблідла, але кивнула.

— Готова. Я тоді подумала — сімейне, не полізла. А тепер бачу, дарма.

Сергій ступив до неї.

— Ви розумієте, що це брехня?

— Я розумію, що в мене слух добрий, — сказала Віра. — І пам’ять поки не відняло.

Того дня ми пішли з двома пакетами. В одному були мої зимові чоботи, старий халат і ліки. У другому — кілька чашок, рушник, альбом із фотографіями дітей. Фотографій чоловіка не було. Листа не було. Документи теж зникли.

У машині я сиділа, притискаючи пакети до колін. Мені здавалося, що з мене вийняли роки й склали в чужий сміттєвий мішок.

— Мамо, — сказала Анна, — ми відновимо.

— Не все відновлюється.

Вона не стала сперечатися.

Наступні тижні минули як у тумані. Я жила в Анни. Їхня квартира була маленька: дві кімнати, в одній вони з Павлом, у другій — школяр Діма, якому довелося поступитися мені диваном і спати на розкладачці. Я почувалася зайвою річчю, яку всі обминають обережно, щоб не зачепити. Анна вставала рано, варила каву, збирала сина, бігла на роботу. Павло ввечері лагодив старий стілець, бо мені незручно було сидіти на низькому табуреті. Діма робив вигляд, що йому подобається розкладачка, але я чула, як він уночі ворочається.

Сергій не дзвонив. Жодного разу.

Юристка збирала документи. Витяг показав, що квартира була не обміняна, а подарована Сергієві. Того ж дня він оформив на мене куплений за безцінь аварійний будинок у селі. Формально — два договори, підписані мною добровільно. В одному я дарувала йому квартиру. В другому купувала руїну в якогось далекого знайомого Оксани. Гроші нібито передавалися готівкою. Я таких грошей у руках не тримала.

— Схема груба, — сказала Ірина Вікторівна. — Але неприємна. Вони розраховували, що ви не судитиметеся.

— А якщо суд вирішить, що я сама винна? — спитала я.

— Суд не вирішує за відчуттями. Потрібні докази. У нас є медичні записи, листування, свідок, обставини. Буде важко, але це не безнадійно.

Слово «важко» виявилося чесним. Мене викликали на бесіди, просили докладно згадувати той день у нотаріуса. Я поверталася додому розбитою, з головним болем. Іноді мені здавалося, що простіше погодитися. Хай живуть. Хай квартира дістанеться їм. Я знайду куток. У моєму віці багато чи треба?

Але потім я згадувала, як Сергій сказав: «Я втомився». І як Кирило тягнув до мене руки, а Оксана втримала його за плече. І всередині підіймалася тиха вперта сила.

Микола приїздив кілька разів. Привозив яблука, домашні яйця, якісь папери з коробки. З ним було спокійно. Він не жалів мене вголос, не казав «бідна». Просто ставив пакет на кухні й питав:

— Тиск як?