У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

Сергій дивився в стіл.

А потім запросили Віру. Вона хвилювалася, поправляла окуляри, збивалася, але сказала головне: чула розмову Сергія й Оксани про те, що мені не треба давати читати документи уважно. Чула слово «пільги». Бачила, як за тиждень до поїздки Сергій виносив із моєї квартири папку з документами.

Сергій схопився.

— Це брехня! Вона мститься, бо я відмовився платити за ремонт під’їзду!

Суддя зробила зауваження.

Але найважливішим виявилося не це.

Ірина Вікторівна знайшла людину, яка продала мені той аварійний будинок. Його звали Андрій Савчук. Він був знайомим батька Оксани. На першому засіданні він надіслав письмове підтвердження: гроші отримав від мене, правочин чесний. Але юристка не повірила. Вона запросила банківські відомості, старі оголошення, листування. І одного вечора подзвонила Анні:

— Знайшлося дещо цікаве.

Виявилося, Андрій не просто продавав будинок. За тиждень до правочину він листувався з Оксаною. Повідомлення він видалив, але частина збереглася в його старому телефоні, який він здав у ремонт після поломки. Майстер, знайомий Павла, випадково не мав права нічого передавати, але сам Андрій, злякавшись можливої відповідальності, приніс телефон юристці після офіційного запиту й розмови. Він не хотів іти співучасником.

У листуванні Оксана писала: «Головне, щоб будинок був оформлений на неї, стан не важливий. Нам треба, щоб їй було куди виписатися». І ще: «Сергій сказав, мати підпише, вона вірить йому як собі». Андрій відповідав: «Будинок аварійний, потім будуть проблеми». Оксана: «Не твоя турбота».

На наступному засіданні Андрій прийшов особисто. Він був червоний, спітнілий, м’яв кепку.

— Я думав, сімейне, — сказав він. — Мені сказали, жінка згодна. Гроші мені Сергій передав, не вона. Розписку я писав заднім числом. Мені соромно.

Слово «соромно» прозвучало тихо, але воно ніби зрушило повітря.

Сергій зблід. Оксана прошепотіла щось йому на вухо. Він смикнув плечем.

Потім Ірина Вікторівна подала ще одну деталь — ту, що спершу здавалася дрібницею. У договорі дарування було зазначено, що документ прочитаний мною вголос у присутності нотаріуса. Але в день підписання, як підтвердили медичні документи, у мене був гіпертонічний криз, а лікар швидкої зафіксував скарги на запаморочення, нудоту й погіршення зору. Час виклику швидкої збігався з проміжком між візитом до нотаріуса й підписанням другого договору. Крім того, в журналі нотаріальної контори я поставила підпис не своєю звичною рукою: експертиза показала ознаки різкого погіршення моторики, характерні для хворобливого стану.

Це не була миттєва перемога. Засідання переносилися. Сергій перестав вітатися навіть у коридорі. Одного разу він підійшов до мене біля вікна, поки Анна пішла по воду.

— Мамо, зупини це.

Я подивилася на нього. Серце, зрадливе серце матері, однаково болісно здригнулося. Він схуд, під очима залягли тіні.

— Навіщо ти так зробив, Сергію?

Він стиснув зуби.

— Ти не розумієш. У мене борги. Бізнес не пішов. Оксана тиснула. Нам потрібна була квартира, щоб узяти кредит, закрити все. Я збирався потім тебе забрати.

— Куди?

— До себе.

— У мою квартиру?