У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

Микола приїхав за тиждень. Привіз ящик яблук і стару рамку.

— Це вам.

У рамці була фотографія мого батька, та сама, під яблунею. Микола зробив копію, оригінал залишив в альбомі.

— Дякую, — сказала я.

Він оглянув квартиру.

— Добре у вас.

— Порожньо.

— Порожнє можна заповнити.

Я подивилася на нього й уперше помітила, що він ніяковіє. Високий дорослий чоловік стояв посеред мого передпокою, тримаючи кашкета двома руками, як школяр.

— Миколо, — сказала я, — а батьків дім… Я не хочу, щоб ви йшли.

— А я й не збирався далеко, — відповів він. — Якщо дозволите, житиму. А оформимо як належить: частина вам, частина мені, або як юристка скаже. Без хитрощів.

— Без хитрощів, — повторила я.

Процес щодо спадщини тривав ще майже рік. Ми з Миколою їздили в архіви, збирали довідки, відновлювали ланцюжок документів. Я впізнавала батька заново: з листів, із розповідей сусідів, зі старих розписок за дошки й ремонт даху. Він не був святим. Упертий, запальний, міг грюкнути дверима. Але він мене не покинув. Мама, як з’ясувалося з листів, вивезла мене після тяжкої сварки й не захотіла повертатися. Чому — тепер уже не було в кого спитати. Може, біль, гордість, страх. Люди ламають чужі життя не тільки зі злості, інколи — через власну рану. Але легше від цього не ставало.

Сергій за цей час написав мені один раз: «Мамо, можна поговорити?» Я довго дивилася на повідомлення. Потім відповіла: «Можна. Але не про квартиру».

Він прийшов за два дні. Постарілий, у простій куртці, без дорогого годинника. Ми сиділи на кухні. Між нами стояв чай, якого ніхто не пив.

— Пробач, — сказав він.

Я мовчала.

— Я знаю, що пізно. Я все зіпсував.

— Так.

Він кивнув, ніби чекав удару й отримав його.

— Кирило питає про тебе…