У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Бачити треба не очима, а можливостями, — роздратовано відповів він. — Будинок можна привести до ладу. Пенсія в тебе є. Сусіди допоможуть.

Я подивилася на нього, намагаючись знайти в його обличчі мого маленького Сергійка: хлопчика з вічно розбитими колінами, який ховав під подушкою засохлі цукерки й плакав, коли я йшла в нічну зміну. Але переді мною стояв чужий чоловік із жорсткою складкою біля рота.

— Ти привіз мене сюди в день народження, щоб висадити біля руїн?

Він відвів погляд до машини.

— Не драматизуй.

Клубок підступив до горла так різко, що стало боляче ковтати.

— А квартира?

Сергій смикнув плечем.

— Квартира тепер потрібна мені. Ми з Оксаною чекаємо на другу дитину. Нам тісно. Ти сама казала, що заради дітей усе віддаси.

Я почула в цій фразі щось таке, від чого всередині похололо. Ніби моїми словами, сказаними колись у любові й утомі, він тепер ударив мене по обличчю.

— Я казала не це.

— Це ти зараз так кажеш, — сухо мовив він. — Документи ти підписала.

— Які документи?

Сергій подивився на мене вперше за останні хвилини просто. В його очах майнула досада, майже злість.

— На обмін. Я тобі все пояснював. Ти підписала в нотаріуса.

Перед очима спалахнув той день. Пів року тому він приїхав з Оксаною. Я тоді погано почувалася через тиск, голова гуділа, руки тремтіли. Сергій метушився, ставив чайник, Оксана розкладала на столі папери.

«Мамо, це для пільг, — казав він. — Щоб за комуналку менше платити. Ти ж не тямишся на цьому, а я все оформлю».

Я підписувала там, де він показував. В окулярах було незручно, літери розпливалися. Нотаріус, сувора жінка з червоними нігтями, щось швидко запитувала. Сергій відповідав за мене. Я пам’ятала, що хотіла перепитати, але Оксана поклала долоню мені на плече й сказала: «Маріє Іванівно, не хвилюйтеся, ми ж сім’я».

Сім’я.

Я дістала телефон із сумочки. Пальці стали ватяними.

— Я подзвоню Анні….