У день народження син залишив мене в старому будинку в глухому селі, не знаючи, хто живе поруч

— Не треба втягувати сестру, — різко сказав Сергій.

Анна, моя молодша донька, жила в орендованій квартирі з чоловіком і сином. Ми бачилися нечасто: робота, школа, їхня вічна нестача грошей. Сергій завжди казав, що вона тільки скаржиться й нічого не робить. А він допомагав. Він приходив до мене, лагодив кран, купував ліки, возив у поліклініку. Я звикла йому довіряти.

— Я сама вирішу, кому дзвонити.

Я натиснула на екран, але телефон показав одну смужку зв’язку й одразу згас. Вранці я забула зарядити його повністю. Сергій помітив це й усміхнувся самими губами.

— Тут зв’язок ловить біля магазину. За кілометр звідси. Дійдеш.

— Ти не можеш мене тут залишити.

Він відкрив багажник, витяг мою валізу й поставив її на узбіччі. Коліщатка заскрипіли по гравію.

— Можу, мамо. Інакше ти знову почнеш маніпулювати. Серце, тиск, сльози. Я втомився.

Слово «втомився» він вимовив так, ніби це я двадцять років забирала в нього життя, а не він у мене — останні сили.

Я ступила до нього.

— Сергію, подивися на мене.

Він не подивився.

— Мені треба їхати. Оксана чекає.

— Сьогодні мій день народження.

— От і добре. Почни нарешті жити для себе.

Він сів у машину. Я встигла схопитися за ручку пасажирських дверцят, але він заблокував замки. Крізь скло його обличчя стало пласким і чужим.

— Не влаштовуй сцену.

— Синочку…

Це слово вирвалося саме. Жалюгідне, старе, з тремтінням. Сергій сіпнувся, але двері не відчинив. Машина здала назад, розвернулася, ледь не зачепивши лопухи, і поїхала до дороги. Я стояла, притискаючи до грудей сумочку, і дивилася, як червоні задні вогні миготять між кущами. Потім вони зникли.

Тиша впала одразу. Така глибока, що я почула, як у траві цвіркоче коник і як усередині мене стукає кров.

Я довго не рухалася. Вітер залазив під блузку, холодив спину. Потім ноги самі підігнулися, і я сіла просто на валізу. Подарунок. Син подарував мені розвалений будинок і самотність.

Спершу я не плакала. Сльози ніби застигли десь усередині. Я відкрила сумочку, дістала телефон, натиснула кнопку. Чорний екран. Я постукала по ньому пальцем, ніби він міг пожаліти мене й увімкнутися.

Треба було йти до магазину. До людей. До зв’язку. Але я сиділа, дивлячись на забите вікно, і думала про те, як вранці дістала з шафи пиріжки, приготовані для Сергія. З капустою, як він любив у дитинстві. Він навіть не взяв. Сказав: «Не треба, мамо, у нас дієта».

У будинку щось шаруділо. Може, вітер. Може, щури. Я підвелася, підхопила валізу й підійшла до ґанку. Дошки жалібно заскрипіли. Ключ увійшов у замок не відразу; довелося повозитися, потягти двері на себе. Вони відчинилися з таким стогоном, ніби їх розбудили після довгої хвороби.

Усередині було темно й сиро. У сінях валялися уривки газет, старі гумові чоботи, тріснута банка. На стіні висів вицвілий календар із давно минулим роком. Я ступила крок, і під ногою хруснуло скло.

— Господи, — видихнула я.

У кімнаті стояло залізне ліжко без матраца, стіл з облізлою клейонкою і піч, укрита сірим пилом. Стеля в кутку провисла, по стіні тяглися темні патьоки. Я провела пальцем по підвіконню, і на шкірі лишився чорний бруд.

Мені стало так страшно, що я майже образилася на власне тіло: серце гупало, коліна тремтіли, у роті пересохло. Я завжди вважала себе не слабкою. Працювала продавчинею, потім адміністраторкою в маленькій перукарні, ховала чоловіка, піднімала двох дітей, терпіла безгрошів’я, ремонти, хвороби. Але зараз я стояла в руїні й почувалася старою дівчинкою, яку забули на зупинці.

Знадвору рипнула хвіртка.

Я завмерла…