У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

Молодший глянув у телефон, не перестаючи жувати жуйку.

— Приблизно за дві години.

— От бачиш, ба, — старший розвів руками, ніби все вже було пояснено. — Ніколи нам тут розсиджуватися.

Галина Михайлівна повільно опустила руки. Слова не складалися в зрозумілий сенс. Люди прийдуть дивитися квартиру. Отже, квартиру збираються продавати. Вона давно переписала житло на онуків — вони переконували, що так усім буде спокійніше, що потім не доведеться бігати по установах і оформлювати зайві папери. Вона тоді подумала: рідні ж, кому ще довіряти? І підписала все без спротиву.

Назар, побачивши пиріг, уже вмостився за кухонним столом. Він узяв ложку й почав їсти просто з великої кришталевої страви, яку бабуся діставала лише на особливі випадки. Цю страву їй подарували колеги на п’ятдесятиріччя, і вона завжди берегла її, протирала м’якою серветкою, ставила назад у сервант так обережно, ніби тримала не скло, а пам’ять.

— Смачно, — повідомив Назар із набитим ротом, підчіплюючи ще шматок.

Старший тим часом пройшов у кімнату й почав розпоряджатися, що брати, а що «нема чого тягти». Він відчиняв шафи, витягував пакети, коробки, старі альбоми, шкатулки з листами й сувенірами.

— Куди мені збиратися? — нарешті спитала Галина Михайлівна майже пошепки.

— Ба, ну куди, — роздратовано видихнув він. — У пансіонат для літніх. Там за тобою доглянуть. Тут тобі самій важко, та й нам спокійніше…