У день свого 80-річчя бабуся опинилася в будинку для літніх людей, та невдовзі онуки зрозуміли, що зарано списали її з рахунків

Вона сіла на край ліжка. Ноги раптом стали ватяні. Старший і далі говорив щось про догляд, харчування, лікарів, документи, але його голос віддалявся, ніби лунав із сусідньої кімнати. Галина Михайлівна дивилася, як він кидає у великий сміттєвий пакет маленьку порцелянову фігурку, листівки, стару рамку, коробочку з ґудзиками від давно перешитих суконь. Для нього все це було мотлохом, і він навіть не питав, чи можна викинути ту чи іншу дрібничку. Для неї — шматочками життя: обличчя, голоси, давно минулі дні, люди, яких уже не покличеш і не обіймеш.

Їй здавалося, що не речі летять у пакет, а її минуле. З кожним глухим стуком усередині щось обривалося. Вона хотіла сказати, що ось цю рамку не можна, що листівки треба лишити, що страву краще не дряпати ложкою, та слова застрягали в горлі. Онуки поспішали, квартира мала виглядати просторою й придатною для продажу.

— Добре хоч пахне в тебе смачно, — зауважив Назар, оглядаючи кухню. — Прямо по-домашньому. Покупцям сподобається.

Старший усміхнувся криво:

— Бабуся ніби знала, коли пиріг пекти.

У пансіонаті все оформили швидко. Папери лягали на стіл один за одним, підписи з’являлися там, де їм сказали з’явитися, виплати перевели на утримання. На прощання онуки раптом згадали про пристойність.

— З днем народження, ба, — сказав старший уже біля виходу. — Чого ти не сказала, що в тебе сьогодні дата?