У нотаріуса чоловік із коханкою сміялися з конверта, аж поки дружина не почала читати його вголос

Усмішка на обличчі Романа застигла, як погано вдягнена маска. Марта перестала хихотіти й випросталася. Лариса відчула, як у кабінеті змінилося повітря: ще хвилину тому воно було наповнене чужим тріумфом, а тепер стало щільним, настороженим. Вона вдихнула глибше й продовжила читати.

«Я знала, що мій син тобі зраджує. Знала, що він покинув тебе заради іншої. Знала й те, що до мене, своєї матері, він майже не приходив, поки я лежала безпорадна. Телефоном він казав, що зайнятий, утомлюється, не може вирватися. Я чула ці виправдання й розуміла, скільки в них порожнечі. Материнське серце багато що намагається виправдати, але не на все здатне заплющити очі.

А ти приходила щодня. Ти годувала мене, вмивала, поправляла подушки, тримала за руку, коли біль ставав нестерпним. Ти читала мені книжки, говорила зі мною ночами, тихенько співала те, що я любила. Ти не була зобов’язана, але все одно залишалася поруч. Я бачила твою втому, бачила, як ти намагаєшся усміхнутися, навіть коли ледве тримаєшся на ногах. Ти стала мені донькою — тією донькою, якої в мене ніколи не було».

Лариса на мить опустила аркуш. Горло стиснуло так, що повітря проходило насилу. Перед очима спливла тиха кімната, тепла долоня Надії Андріївни, її слабка усмішка, нічник біля ліжка, розгорнута книжка на тумбочці. Усе це було не подвигом, не жертвою напоказ, а звичайною щоденною турботою, від якої Лариса тоді просто не могла відмовитися. Потім вона змусила себе знову підвести очі до листа.

«Я не могла піти, залишивши все так, ніби нічого не бачила. Роман упевнений, що отримав головне. Так, квартиру я оформила на нього. І заміський будинок теж. І ті заощадження, що зазначені в заповіті, нехай забирає. Хай думає, що переміг і все правильно прорахував. Тільки це були не всі мої кошти. Найважливіше міститься в іншому місці…»