У нотаріуса чоловік із коханкою сміялися з конверта, аж поки дружина не почала читати його вголос

Роман різко зблід. Він сіпнувся, ніби хотів вихопити аркуш із Ларисиних рук, але вчасно стримався й стиснув щелепи. Марта подивилася спершу на нього, потім на Ларису, і в її очах уперше майнула не насмішка, а розгубленість. Її пальці, які ще недавно ліниво бавилися ремінцем сумочки, завмерли. Лариса перегорнула сторінку.

«Двадцять років тому, коли помер мій чоловік, він залишив мені не тільки квартиру й заміський будинок. Після нього лишилися акції підприємства, де він пропрацював майже все життя. Тоді вони коштували небагато. Виробництво трималося на останньому подиху, всі думали, що його скоро закриють. Потім підприємство викупила велика іноземна компанія, все змінилося, і ціна акцій зросла в сотні разів.

Я ніколи не розповідала про це Романові. Тримала папери окремо й довго сподівалася: може, він подорослішає, стане уважнішим, добрішим, навчиться цінувати людей, а не лише зручності. Я чекала, бо мати завжди чекає від сина найкращого. Але він не став кращим. Він тільки навчився брати, не озираючись на тих, кому боляче».

У кабінеті стало так тихо, що за стіною рипнули двері. Нотаріус сиділа нерухомо, ніби заздалегідь знала кожне слово і все ж шанувала цю паузу. Роман розтулив рота, наче хотів перебити, але не вимовив жодного слова. Лариса не одразу повірила наступному рядкові. Вона перечитала його очима один раз, потім удруге, затрималася на цифрах, які ніяк не хотіли вкладатися у свідомості, і лише тоді вимовила вголос, повільно:

«Сьогодні ці акції оцінюються в шістнадцять мільйонів. Я заповідаю їх тобі, Ларисонько. Бо ти заслужила. Бо ти залишалася зі мною не заради квартири, не заради грошей і не заради вигоди. Ти приходила просто тому, що я жила й потребувала тепла. Ключ від банківської комірки й усі папери нотаріус передасть тобі окремо…»