У першу шлюбну ніч Максим запропонував жити окремо, а Оксана відкрила свій розрахунок

Кілька секунд Максим дивився на неї, потім повільно кивнув — ніби власне рішення ухвалив давно й чекав лише цих слів.

— Добре.

— Добре, — повторила вона.

— На цьому все?

— А що ще?

— У таких розмовах зазвичай щось додають.

— Тобі хочеться, щоб я додала?

— Ні. Цього достатньо.

Він не перебільшував.

За кілька місяців почався суд. Процес затягнувся: справа була складною, а адвокати Лариси добре знали свою роботу. На засіданнях вона трималася рівно, прямий умисел заперечувала й далі наполягала, що не знала, до яких наслідків призведе її рішення. Зате фінансова частина обвинувачення була доведена залізно. Ткаченко докладно розповідав про перекази й документи, а самі папери не лишали простору для інших тлумачень.

Оксана кілька разів була присутня на засіданнях як потерпіла. Слухала без ненависті, з тією зосередженістю, яку завжди віддавала важливому. В одну з перерв Лариса підійшла до неї в коридорі. Адвокат ішов за нею, але зупинився осторонь, за кілька кроків.

Колишньої постави в Лариси вже не було. Вона ніби стала нижчою, наче внутрішня опора вже не тримала її так міцно.

— Я не бажала їм смерті, — тихо сказала вона. — Розумію, що ти можеш не повірити. Але я кажу правду.

Оксана витримала паузу.

— Вірю. Саме смерті ви не хотіли. Тільки ваш вибір призвів до неї, і відповідати за нього все одно доведеться.

Лариса повільно кивнула, ніби втомилася сперечатися вже не з людьми, а із собою.

— Ти в батька. Така сама сильна.

Це прозвучало як помічений факт, без похвали й без спроби вколоти.

— Дякую.

Після цього вони пішли в різні боки.

Наприкінці зими суд призначив Ларисі 12 років за сукупністю статей. Захист, як і очікувалося, подав апеляцію, але Оксана вже не вважала це своєю справою. Повідомлення від слідчого надійшло, коли вона була на заводі. Вона показала його Максимові; той прочитав, прибрав телефон у кишеню й промовчав.

Потім підійшов і обійняв її. Оксана дозволила — без пояснення, без розрахунку. Цього вона все ще вчилася. Дозволити щось просто так виявилося важче, ніж довести вину в суді, але все-таки можливо.

Навесні Степана Мельника офіційно реабілітували. Слідство встановило, що обвинувачення на нього поклали незаконно, і підготувало відповідний документ. Це була стандартна процедура, але від її звичайності значення паперу не ставало меншим. Документ прийшов поштою — холодний, безособовий, із підписами, як часто буває з офіційними паперами про найважливіше.

Григорій Петрович спеціально приїхав з іншого міста, щоб передати його особисто: таке, сказав він, кур’єрам не довіряють. У маленькій заводській переговорній зібралися втрьох. Юрист поклав документ перед Оксаною. Вона прочитала, повернула його на стіл і довго дивилася на сторінку.

— Ну от, — сказав Григорій Петрович, повторивши свою коротку фразу з того дня, коли Ткаченко дав свідчення.

Оксана кивнула. Сліз не було, і це не дивувало: важливе приходило до неї інакше. Щось, що довго тиснуло, зникло. Не послабило хватку — перестало існувати. Ніби за цією вагою весь час лишалося інше життя, де батько був доброю людиною, її батьком, і доводити нічого не треба було.

Максим узяв графин і налив води спершу їй, потім собі, потім Григорію Петровичу. Нічого не сказав. Так теж було правильно.

До літа завод вийшов на повну потужність, хоча перехідний період давався важко. Частина партнерів і далі ставилася до змін із недовірою, а працівники звикли до колишнього стилю управління. В одному кварталі фінансові показники знизилися, і Оксані довелося пояснювати новій раді, вже зібраній без Лариси, чому спад тимчасовий і які заходи допоможуть його подолати. Вона тримала свою позицію там, де мала рацію, але змінювала підхід, якщо розуміла, що помилилася. Поступово робота підприємства налагодилася.

Максим узявся за дистрибуцію в березні. Спочатку діяв обережно, потім захопився. Його здатність викликати довіру виявилася кориснішою за багато аргументів: на третій зустрічі партнери вже довіряли йому, іноді — на другій. Вивченого прийому в цьому не було. Він так умів, а Оксана — ні.

Якось обоє затрималися на заводі й поверталися додому вже в темряві.

— Я ж усе життя вважав, що будувати нічого не треба, — сказав Максим за кермом. — Усе й так є. А мати готове й створювати самому — різні речі. Створювати краще.

— Чим?

— Тим, що це твоє. Раніше я жив у чужому: красиво влаштовано, зручно, тільки не мною. — Він дивився на дорогу. — А тепер у мене є своє…